Офіційний сайт Куликівського району Чернігівської області


Олександра

Атрощенко Олександра Іванівна народилась 14 жовтня 1952 року в с. Жуківка Куликівського району на Чернігівщині. Працювала на різних посадах у Гомельськім районі – Білорусія, Куликівському районі, Чернігівській області – Україна. Нині – пенсіонерка. Вірші пише з дитинства.

Пісня про Куликівщину.

Щедрі люди, пісні і поля,
І Чернігівська древня земля
В них і святиться твоє хай ім'я,
Куликівщино рідна моя.

Ти вічно юна, ніби подих м'яти
Ти ніжна у цілунках споришів.
В стрункі льони вдивляється прамати,
Гойдаючи лани твоїх хлібів.

І лине колискова: щебетанням.
І тихим сміхом крапельок роси,
І хвиль Деснянських лагідним зітханням,
І шелестом знайомої краси.

Величчю в твоїх беріз розкішні коси,
Твоє 6уяння пройде крізь жалі...
Лягають знов і сторі і покоси,
Та виростають нові трударі.

Щедрі люди, пісні і поля
В них навік українська земля
І твоє хай святиться ім'я,
Куликівщино рідна моя.

Олександра "Замкнуте коло"
Олександра "Моя стихія"
Олександра "На душу падають сніги"
Олександра "Поклик крові"


 

 

ЇЇ книги читають навiть у Канадi

 

 

Людмила Iванiвна Зеленська - наша землячка. У 1945 роцi її батьки переїхали у Куликiвку, тут пройшли її дитячi та юнацькi роки. Пiсля школи Люд-мила Iванiвна закiнчила Київський державний педагогiчний iнститут iноземних мов (спецiальнiсть - французька мова та лiтература), пiзнiше - Московський iсторико-архiвний iнститут заочно, з 1976 року працювала науковим спiвробiтником лiтературно-меморiального музею М.М.Коцюбинського.

Порiвняно нещодавно я дiзналася про лiтературний доробок письменницi. У 2007 роцi вона вiдвiдала Куликiвський краєзнавчий музей i подарувала свої книги «Ганна Барвiнок»  та «Надiя Кибальчич», збiрку «Лiтература та культура Полiсся», де вмiщенi її роботи: «Вшанування Гоголя на Чернiгiвщинi» та «Слово о дорогом друге».

Свої книги Л.Зеленська побудувала як життєписи на основi епiстолярної спадщини.

«Ганна Барвiнок» - книга про дружину письменника Пантелеймона Кулiша. Використовуючи архiвнi матерiали, спогади, епiстолярнi матерiали, авторка створила образ турботливої жiнки, самобутньої письменницi i громадської дiячки. Вона через все життя пронесла мiсiю творити добро, утверджувати українське на українськiй землi.

Розбудова незалежної української держави сприяє виявленню i поверненню в лiтературу багатьох iмен. Серед них - i iм’я Надiї Кибальчич - своєрiдного майстра художнього слова. Так написала про Н.Кибальчич наша землячка. У 2006 роцi вийшла її книга про життя та творчiсть маловiдомої української письменницi. Цi книги заслуговують на увагу. Вони є навiть у бiблiотецi Академiї наук Канади.

Свою роботу «Слово о дорогом друге» Л.Зеленська присвятила свiтлiй пам’ятi Людмили Циндрик - нашій землячці, з якою вона дружила все життя. Це розповiдь про її великий талант, успiхи i невдачi, спогади про вiрну подругу, Заслужену артистку Киргизії, матiр трьох дiтей, яка так рано пiшла з життя. Вона вмiщена в збiрцi «Лiтература i культура Полiсся», випуск 32 за 2006  рiк.

Людмила Iванiвна працювала над новою книгою, була сповнена творчих планiв. У нас була запланована зустрiч. Та вона, на жаль, не вiдбулася. Осiнню 2007 року Л.Зеленська передчасно переступила межу буття.



Душа, вкладена у риму



Вірші Якова Івановича Хоменка , вчителя-пенсіонера з Дроздівки, друкувались неодноразово. І як їх не надрукуєш, адже в них стільки душі, роздумів, життєвої мудрості! А особливо цінними їх робить досконале знання автором творчих законів віршування. Це, скоріше, Божий дар, даний не кожному, як, наприклад, музичний слух. І досить часто пишуть люди вірші (багато хто їх зараз пише), усю душу вкладають, а поетичного твору все одно не виходить.

Вірші Якова Івановича читаються легко, ось-ось здається їх заспіваєш. І це найпростіший тест на поетичну досконалість. “Горбату” риму у пісню не вкладеш. Показовим є також, що поет із Дроздівки пише дуже багато. І це, мабуть, поєднання таланту і золота років. Йому є що сказати і сказати красиво, шляхетно.

1 березня Яків Іванович святкує день народження. Колектив “Поліської правди” щиро вітає його з черговою датою на життєвому шляху, по якому він крокує впевнено і натхненно. Здоров’я Вам Якове Івановичу, в першу чергу, нових віршів! А ця літературна сторінка - наш Вам подарунок.

Размышления вслух

Мы наперед судьбы своей не знаем,
Но пусть Господь беды нам не допустит.
Мы нашу жизнь всегда воспринимаем
Как сочетанье радости и грусти.
Смириться с болью никогда не сможем
И постоянно будем мы в ответе
За всех, кому хоть чем-нибудь поможем,
Кто ждет тепла, как маленькие дети.
Надеемся, что будем долговечны
И многое успеем в жизни сделать.
Но помнить надо: годы быстротечны,
И прожитого нам не переделать.
Давайте помнить всех, кого любили,
Об этом скажем, не было чтоб поздно,
Ведь главное, чтоб мы не погубили
Святые чувства, посланные Богом.
Давайте же друг другом восхищаться
И радоваться каждому мгновенью,
Давайте будем солнцу улыбаться
И чаще видеть чудные виденья.
Давайте будем чаще признаваться
В своей любви ко всякому живому
И никогда с добром не расставаться
И поклоняться светлому, святому.
Проходят годы, все мы постареем
И в зеркалах себя мы не узнаем,
С годами головами побелеем,
Но главное - друзей не растеряем.
Когда уходим на одно мгновенье,
Прощаться будем будто бы на годы,
Чтобы потом при встрече с восхищеньем
Читать друг другу праздничные оды.

Мелодии леса
Я с радостью вам расскажу
О шепоте белых берез
И вас я сегодня прошу
Припомнить все это всерьез.
К природе любовь горяча -
Я с каждой калиной знаком.
Здесь слышу журчанье ручья,
Дышу красотой облаков.
Здесь ландыши в мае цветут
И шепчут осины листвой,
А мысли бегут и бегут,
Навеяны ранней весной.
Здесь птицы душевно поют
От радости встречи с весной,
Любовь прославляя свою
К тому, что вокруг расцвело.
Задумчиво ели стоят,
Над ними плывут облака.
Не хочется думать опять,
Что юность уже далека.
Припомните юность свою
И ваших друзей голоса,
Прекрасную нашу весну,
Влюбленные наши глаза.
Так жаль - не вернется опять
Все то, что прошло так давно,
И будет обидно терять
Все то, что в душе расцвело.

Исповедь
Дай мне лапу, маленький мой друг,
Посмотри внимательно в глаза:
Что-то затуманился рассвет,
Пожелтел березовый листок,
Что-то на душе покоя нет,
Будто я в дороге одинок.
Только ты своею добротой
И собачьей преданностью мне
Сердце успокоишь. Ты постой
И не лай тревожно при луне.
Ты прости, что не всегда я был
Чуток и внимателен к тебе.
Все равно я преданно любил,
Словно по велению небес.
Я не знаю, сколько прошагать
Мне еще непройденных дорог,
Сколько о прошедшем вспоминать,
Пережить непрошенных тревог.
Я хочу, чтобы твои глаза
В мою душу свой бросали взгляд,
Чтобы ни одна твоя слеза
Не звала меня смотреть назад.
Друзьям
У меня есть немало друзей,
И прошел я немало дорог.
Свою дружбу с годами сильней
Я с друзьями навечно сберег.
Мне не раз посылала судьба
Испытанья и много проблем.
Позади оставалась борьба
И совсем не бывало дилемм.
Понапрасну я много терял,
Но многое в жизни увидел.
Я новых друзей обретал,
А старых ничем не обидел.
Мне с друзьями всегда по пути,
Мы надежно и крепко плечо
Подставляем, чтоб легче идти,
Чтоб беда нам была нипочем.

Подари любовь
Купи цветы и подари их маме,
Купи цветы, жене их подари.
Твоих цветов всегда им будет мало -
Своей любовью жизнь их озари.
Купи цветы и подари их дочке,
Купи цветы и подари сестре.
Свою любовь отдай им всю до точки
И в январе, и в марте, в сентябре.
Спеши отдать, чтоб не было так поздно,
Свою любовь, как яркие цветы,
Тогда беда не кажется так грозной,
И будешь счастлив вместе с ними ты.
Пути Господни неисповедимы:
Не знаешь ты, что будет через день.
С любовью вместе ты непобедимый,
А неприятность - это только тень.
И каждый день в поклонах и моленьях
Делись с родными щедростью души,
Пред женщиною стоя на коленях,
В своих грехах покаяться спеши.

Незабудка
Незабудка юности далекой
Врезалася в память навсегда
И мечтой осталася высокой,
Уплыла вдруг тихо в никуда.
Много бурь над нами прошумело
И дождей немало пролилось,
И лишь ты в нарядном платье белом -
То одно, что в жизни не сбылось.
И когда я незабудку вижу -
Нежные весенние цветы -
Радостную встречу вновь предвижу,
Жду, когда мне улыбнешься ты.
Дал тебе когда-то обещанье
(Мне о нем напомнила гроза)
Подарю тебе я на прощанье
Незабудки нежные глаза.

Мы незаменимы
Неправда, что незаменимых нет,
А правда в том, что мы незаменимы.
И это будет правильный ответ -
Тому примеры нам неисчислимы.
А если вдруг случится, что уйдем,
Земля без нас уж точно опустеет,
Мы в этой мысли смысл судьбы найдем:
Ведь все вокруг без нас осиротеет.

Завещание
Когда мой поезд будет отправляться
Так далеко, где нету журавлей,
Оставлю вам душевные романсы
И в назиданье - верность лебедей.
Я вам оставлю ранние рассветы
И молоко тумана над рекой,
Пожар заката, голубей приветы,
И ранний луч волшебный, золотой.
Я вам оставлю запахи сирени
И заливные трели соловья,
Раскаты грома под дождем весенним,
Который пьет зеленая трава.
Я вам оставлю под окном цветущий
Весенней вишни праздничный наряд,
Чтоб ваш и мой Хранитель Всемогущий
Дарил нам встречи много лет подряд.
Я вам оставлю небо голубое,
Прозрачного ручья спокойное журчанье,
Большое счастье - светлое, земное
И неба синевы очарованье.
С собой возьму душевные тревоги
И вашу боль страданий и невзгод.
Благословляю ваши все дороги,
На много лет вам счастья в ваш полет!


* * *
Когда застолье от бесед устанет
И разговоры в песни превратятся,
Чужие в прошлом вдруг родными станут
И распри между ними прекратятся,
Мне одиноко и тоскливо станет
Не потому, что здесь совсем случайно,
А потому, что сердце перестанет
Воспринимать реальность, а печалью
Душа покрыта, точно вся в тумане,
И по-другому мир воспринимает.
Она всегда о том напоминает,
Что нет ей места в грязи и обмане.





Презентація поетичної збірки Григорія Легейди

«Мої вірші підуть між люди»

У це завжди палко вірив наш народний поліський поет із Виблів Григорій Андрійович Легейда. Свій перший вірш він написав у 1936 році, а останній – за десять днів до смерті у 1998-му, полишивши по собі більше 400 поетичних творінь. А ще його ім`я, репортажі були візитівкою нашої «Поліської правди». І виблівчани із нетерпінням чекали черговий номер, мовляв, що там написав Григорій Андрійович про наше село, який новий вірш у нього народився?

Г.А.Легейда родом із Вертіївки, але із 1953 року жив у Виблях. За плечима сільського фельдшера - Велика Вітчизняна, а потім багаторічна робота серед людей, яких він дуже любив і яким нерідко рятував життя. Із тієї любові і бажання робити добро і, безумовно, таланту від Бога народжувалися вірші. Поет писав про село і його невтомних трудівників, чарівну природу рідного Полісся, високі людські почуття, присвячував прості, теплі і дотепні рядки дітям. Він завжди мріяв про власну поетичну збірку:

«Навіки вкриюсь я землею,
Ніколи вже не повернуся…
І схилитесь над збіркою моєю –
В віршах до вас я відгукнуся.»

Це дійсно пророчі слова, бо мрія поета здійснилася лише через десять років після його смерті.

Символічно, що зробити благородну справу зголосився земляк, уродженець Виблів і меценат ігумен Никодим (в миру Сергій Іванович Силко). Він - голова Чернігівського земляцтва на Харківщині. Приємно було дізнатися, що існує таке. А збирати, впорядковувати вірші нашого поета було зовсім неважко. Він акуратно, скрупульозно записував їх у блокноти у хронологічному порядку. А коли у батька вже не стало сил, допомагав це робити син Микола. Підготував збірку харківський журналіст Володимир Знаковський.

Він і відкрив урочисту презентацію поетичної збірки Григорія Легейди, яка відбулася у стінах Виблівської школи 24 лютого. Пролунали слова поета, які відкривають збірку «Без любові, як без сонця»:

Я вірю, зійде буйним сходом
Зернина кожна золота,
Зазеленіє поле згодом
І заколосяться жита.
Й чи не від того серцю тісно,
Хотів би я знайти слова,
Щоб перелити їх у пісню,
Дзвінку, як колос у жнива.

У невеликому залі, як-то кажуть, ніде яблуку було впасти: школярі, вчителі, батьки, громадськість. Біля стенду, який ілюстрував творче і просто людське життя поета, горіла свіча пам`яті. Діти із натхненням читали вірші Григорія Легейди. Він для них - легенда і взірець, бо юне покоління теж випробовує свої творчі сили. Для таких початківців Чернігівське земляцтво в Харкові організувало і спонсувало дитячий поетичний конкурс “Село моє, краса твоя – люди”, в якому взяли участь близько двох десятків виблівських школярів, навіть випускники, які зараз навчаються у Горбівській школі. Лауреатами конкурсу визнані Оксана Шульга, Олександр Паляниця, Владислав Грищенко (6клас) і Оксана Єсипенко (8клас). А призи і нагороди чекали усіх.

Хвилююче звучав голос самого поета, записаний на плівку, дбайливо збережену. На очах людей були сльози. Доброти, любові і порозуміння з Божою допомогою побажав усім ігумен Никодим.

- Сьогоднішня презентація – значна подія у культурному житті нашого села і району, - сказав у своєму виступі виблівський сільський голова Анатолій Ревко. - Славне ім’я Григорія Легейди назавжди у літопису Виблів. Я добре знав цю скромну, акуратну людину, прекрасного співрозмовника, який давав мудрі життєві поради. І добре, що знайшлися благородні люди, які допомогли нам видати його поетичну збірку.

- Велика вдячність вельмишановному ігумену Никодиму за добру справу і за сьогоднішнє свято духовності і моралі, за те, що засвітили свічу пам’яті дуже талановитому нашому поету, - продовжила думку сільського голови, запрошена на свято голова районної ради В.М. Мельник. - Талантами багата наша українська земля, а донести їх до людей багато в чому допомагають небайдужі люди, добродійники, меценати. Збірку віршів Григорія Легейди тепер зможуть прочитати тисячі людей. І разом з цим ми побачили сьогодні підтримку і наступного покоління, талановитої молоді. Вона – продовження таланту Григорія Андрійовича у славному козацькому селі Виблі.

Ігумен Никодим подарував усім на згадку поетичну збірку Легейди. А загальний її наклад досить великий, як на наші часи – тисяча примірників. Їх отримають бібліотеки району, про поета з Куликівщини знатимуть і в області.

Насамкінець зустрічі я спитав про значення і роль батька його синів Миколу і Віталія Легейдів. Дуже хвилюючись, вони відповіли:

- Він був дуже простою людиною, його в селі поважали. У сім’ї ми не чули від нього жодного поганого слова. Учив, щоб нічого не крали, хоч би то яблука чи вишні у сусіда. Змалку привчав до праці.

Такими гарними трудівниками вони і виросли. Микола, як і батько, працює фельдшером у Виблівській дільничній лікарні, а раніше багато років був фото-кором «Поліської правди», Віталій – водій, а третій син Сергій працює на заводі у Чернігові.




Етюд

ЗИМА

Зима цього року щедра на пухнастий сніжок. Все довкола пишається в срібно-білих шатах. Дрімає земля під пишною ковдрою, мороз скував міцною кригою ріки і озера. Дерева виблискують інеєм, немов дорогоцінні самоцвіти, грають сонячні промені на відполірованій поверхні снігу, сліплять очі.

А сніжок порипує під ногами, холодить морозенко щоки перехожим, особливо дітворі, яка не поспішає сховатися в тепле приміщення, просто обожнює холодну пору. За неприступну горду красу, за те, що у вихідний можна цілий день з гори на санках спускатися або кататися на лижах. А у відлигу у сніжки погуляти і виліпити снігову бабу.

Помічаю у затишному куточку під парканом калинове намисто, присипане сніжком. Червоногруді снігурі та синички з жовтими манішками гойдаються на гілках бузку. А сім`я сірих горобчиків ділить червоне гроно горобини. Голосні господарки сороки весь час сперечаються про щось між собою, порпаються у сніговій каші, знаходять там для себе якесь насіння чи залишки корінців. А тисячі сріблястих сніжинок кружляють у повітрі і, ніби, зависаючи у ньому, утворюють чарівне мереживо.

Пишається красуня - зимонька. Та дні летять за днями, так і відлине холодна пора. Останній день зими у цьому році припадає на суботу. Це за календарем. А як воно буде насправді, поживемо - побачимо.

Людмила БОГДАНОВА,

смт. Куликівка

Людмила ЛІВЕНКО

Ожеледиця

Місяць з хмари, як кіт, виглядає,

А над парком – Велика Ведмедиця,

Ніби зорі хвостом замітає.

А вони мерехтять. І дрібнесенькі,

Й трохи більші з бездонного неба.

Он я бачу промінчик тонесенький –

Розгадати б його людям треба.

Може, то наш Отець-Вседержитель,

Вічний Розум і світу Творець,

Всього сущого Бог-повелитель,

Посилає отой промінець?

Може, то є послання землянам

Не пускати диявола в душу.

Але що нам: сліпим, а чи п’яним,

Як лукавий трясе нас, як грушу.

Якщо мати вбиває дитину,

А звір-отрок зарізав бабусю,

Без війни ллється кров щохвилини...

Я іду і тихенько молюся.

Не спішу. Бо у нас ожеледиця,

Спить в канаві чийсь п’яний татусь.

Сумно дивиться з неба Ведмедиця,

Я іду й щиросердно молюсь.

Дорога

Одна за одною спішать кудись машини,

У деяких вже геть облізли шини,

Стріляє колесо – пробив ніби багнет,

І ось одна летить вже у кювет.

Уся рідня і друзі німо плачуть,

Інші ж спішать і ще того не бачать,

Що робить шлях за рогом пірует –

І вже хтось інший знов летить в кювет.

Тиснем педалі – радість чи тривоги,

Погожі б чи слизькі були дороги,

Хтось із думок не вибрався тенет-

І скерував мотор свій у кювет.

Прошу я Матір Божу і Христа:

Дорога дітям щоб була проста.

І Ангел долю грав би на кларнеті,

І щоб ніхто не був з них у кюветі.

Жнива сатани

Сіялося жито – а вродив бур’ян,

Сіялася гречка – а цвіте роман,

А де сподівались, виросте пшениця-

Густо піднялася лиш одна метлиця.

А де щедро-рясно сіяли горох –

Там зійшов і квітне лиш чортополох.

Так Господь добро у душах посіває –

Сатана ж добірний урожай збирає.

Іван Шашкевич

Красуня-зимонька

На трійці прудконогих коней

В мій край ввірвалася зима,

Змінила все на виднокрузі,

Діставшись владного керма.

Все зодягла в сріблястий іній,

Став сад казковим на очах,

А Дід Мороз під рік прийдешній

Спішить з оклунком на плечах.

В зими господар він завзятий –

Шляхи будує і мости,

Ще й кожного вщипне за вухо,

Якщо не хвацько хоче йти.

Ледачих Дід одвік не любить,

Бо взимку - найкоротший день,

Всі три сини його, як батько,

Не водять в будні теревень.

Споконвіків в зими багато

Святкових днів – не помились!

Лишень Пилипів піст суворий,

Що в грудні, в січні – веселись!

Різдво на це благословляє,

Прийшов у грішний світ Господь –

Живи по заповідях Божих

Та атеїзму не розводь!

Під стать Зимі всі наречені –

В фаті, мов сніг, йдуть під вінець,

Як ті Снігуроньки прекрасні,

Дівоцтву вже прийшов кінець!

Святкова пара і щаслива,

Це для зими найвищий шик,

Що молодята урочисто

Стають на вишитий рушник!

А місяць лютий – тільки в слові,

Лютує день, лютує ніч,

Він – бокогрій, в народі кажуть,

Та полюбляє теплу піч.

Наразі Масляна з’явилась,

Тягнуть колоду по сніжку,

Кепкують з Діда незлобливо,

Бо скучили по моріжку.

Пройшла зима в казкових шатах...

Ми ж сидимо у наших хатах,

П’ємо в теплі духмяний чай.

Красуня-зимонько, прощай!

Прощай до нової пори,

Всі негаразди забери!

Якщо Господь добавить вік,

Разом зустрінем Новий Рік.

с Вересоч

Яків ХОМЕНКО

Взгляд со стороны

Судьба вас разлучила так внезапно,

Я говорю об этом не тая,

Расстались вы по-глупому, напрасно,

У каждого теперь своя семья.

Когда-то вы друг друга так любили,

Что вам всегда завидовали все,

А зависти союз ваш погубили,

Но о Тебе Он думает везде.

Так почему же так несправедливо

Пути-дороги ваши разошлись?

Ведь было все безоблачно, красиво,

Зачем же так распорядилась жизнь?

Ты сына Его именем назвала,

Он дочь свою, как и Тебя, зовет.

Ты у Него всегда перед глазами,

Тебя увидит – и душа поет.

И дочь Ему Тебя напоминает

Хотя бы только именем Твоим.

Воспоминанье душу разрывает,

Живет Тобою и Тобой любим.

Струна души

Мои стихи не дали ни гроша,

Они лишь выражали то, что было,

О чем болит ранимая душа

И навсегда что память сохранила.

Я никакой награды не прошу,

За все слова, написанные с болью,

Мне лишь бы слово трогало струну,

Которая созвучна многословью.

Никто не знает, как душа болит,

Какая рана в сердце приоткрылась.

А звук струны в душе моей звучит:

Ценой высокой слово засветилось.

Мне никуда от боли не уйти

И быть всегда в заботе и тревоге.

Наверное, всегда мне по пути

Со всеми теми, кто со мной в дороге.

Любовь к жизни

Мы в памяти вызываем

Сюжеты былого детства,

От наших воспоминаний

Всем нам никуда не деться.

Нам кажется, что недавно

Мы были уж очень юны,

Пред нами – большие дали,

Мечтали, что так и будет.

Мы помним все наши вальсы,

Восходы и все закаты

Спешим мы жить авансом

И слушать грозы раскаты.

К чему-то всегда стремимся,

Оставив все без остатка,

А старости мы боимся:

Ведь жутко одним остаться.

И знаем, что мы не вечны,

Придется со всем расстаться,

Оставить друзей сердечных

И с небом одним остаться.

Такие у нас дороги,

Совсем непростые судьбы,

Раздумия и тревоги,

А знать бы, что дальше будет.

Мы после себя оставим

Зимою мороз со снегом,

Весною густые травы,

Сирени кусты, все в белом.

И хочется оставаться

Такими, как нас учили,

Чтоб с жизнью не расставаться,

Чтоб в жизни всегда мы были.

с.Дроздівка.

Проба пера

Кактус і фіалка

Фіолетова фіалка дуже сумувала,

Бо зовсім друзів на вікні не мала.

Що таке за дивина!

Бо почула ось вона,

Що під дахом під вікном

Конвалії росли гуртом.

А під вікном сусіднім в залі

Росли вони усі у парі.

І вони не сумували,

Бо друг дружку звеселяли.

А фіалка ж сумувала,

Бо її не поливали.

Може, совісті не мали,

Може часто забували.

Та ось якимось дивним

З`явився на вікні хлопчина.

Не привітавсь, ні слова не сказав,

А тільки став, як пень,

Й годину так стояв.

А потім раптом щось сказав:

- Я кактус, дуже я колючий.

Ти не чіпай мене,

Мій любий друже,

Бо потім пошкодуєш дуже.

А ви хто? Маю вас спитати.

- А я – фіалка. Давай товаришувати.

А за вікном тепер зима,

Конвалій на снігу нема.

Кактус з фіалкою у парі

За ними довго сумували.

Галина ЗАБУЛА,

10 років, смт Куликівка.

Ліричні мініатюри

З дитячою легкістю

З якою легкістю діти лазять по деревах! Не треба довго мудрувати, щоб опинитися на верхівці - і чим вище, тим цікавіше. А потім радісно трусити з усієї сили гілку, на якій сидиш сам і не боятися, що гепнешся і поламаєш руку чи ногу. Дзуськи, про таке і у думках нема! Я ж тут - зверху, під небесами: варто руку простягнути і доторкнешся неба. Та й до сонця, ну, чистісінько рукою подати.

А потім сторч голову злітати у двір до сусідського щеняти, заглянути до нього в будку, утопити щоку в його холодний вологий ніс і потермосити за вуха.

Як легко і просто все в цьому світі! Може й нам іноді варто ставитися до життя з дитячою легкістю?

Валентина ВАЩЕНКО,

с.Вересоч


Кондратенко Тетяна Миколаївна народилася в с. Кучинівка Щорського району Чернігівської області в сім’ї колгоспників.
     У 1979 році закінчила Орлівську середню школу, у 1981 році - Прилуцьке педагогічне училище, у 1987 році - Чернігівський педагогічний інститут імені Т.Г. Шевченка.
     Із 1981 по 1986 рік працювала в Орлівській середній школі вихователем групи продовженого дня. Із 1986 року по 1990 рік працювала в Куликівському СПТУ-30 вихователем гуртожитку. Із 1 грудня 1990 року - учитель історії в Куликівській середній школі.

Т. Кондратенко "Мой мир"
© «Мережа АйТі-Консалтинг », 2006