Головна 
 Районна влада 
 Візитівка району 
 Новини  
 Гуманітарна сфера 
 Відпочинок 
 Довідка 
 Сторінки установ і організацій 
 Сторінка депутатів 
Головна
Пошук
Контакти
Мапа сайту

Новини Куликівки

Пошук по сайту


Авторизація

Запам'ятати мене на цьому комп'ютері
  Забули свій пароль?
  Реєстрація


Головна / news

Спогади ветерана

Версія для друку Версія для друку

24.09.2011 

Залишимо по патрону для себе, щоб не здатися ворогу живим.

Коли приходить на рідну землю весна і все довкруг прибирається в оксамитову зелень і пишний цвіт, до ветерана Великої Вітчизняної війни Петра Пилиповича Халаша із Куликівки приходять спогади, заново оживають у серці картини боїв, все те, що йому довелося побачити і серцем пережити на території Німеччини. Найпам’ятніший - один епізод із фронтової біографії.

Зима 1945 року. Ми потіснили угрупування фашистів, але їх ще лишалася сила-силенна. Ворог намагався вибратися із котла, але не на передньому краї, а збоку, де ми рвалися вперед, Після великого наступу нас лишилося небагато. Трохи піхоти, і ми, два коректувальники артилерійського вогню. Попереду знаходилися і командири батарей та командир артилерійського дивізіону майор Білокурцев. Сам артдивізіон знаходився від нас у двох кілометрах позаду. І раптом отримуємо повідомлення по радіо, що ворог іде прямо на нас у наступ. А тут закінчилися осколкові снаряди для гармат та й спрямовані вони були у протилежний бік – на передній край.

Артилеристи стали залишати гармати, відступати, несучи втрати. Ворог був майже поруч. Ми не знали, що робити. Кинулися спочатку у напрямі батарей, але вони були зайняті фашистами, потім намагалися прорватися в обхід направо. Спереду бігли 4 командири, за ними, ми, два радисти. Ми відставали, за плечима важка ноша: радіостанція і ящик з батареями, в обох – по карабіну. Мій напарник Мальцев пропонував залишити для себе по одному патрону, щоб не здатися ворогу живими.Фашисти нас не помилують, бо ми передавали координати їхніх позицій нашій артилерії. Ми направлялись до ліска, звідки по ворогу незабаром застрочили кулемети і автомати. Фашисти почали падати, інші повернулися назад і там залягли, а ми встигли сховалися. Нас врятував другий ешелон піхоти, який помітивши, що німці наступають нам на п’яти, відкрив рятувальний вогонь.

Нас зібралось чоловік 20. Поруч – великий панський дім, із заасфальтованим підходом. Наші мінери замінували асфальт протитанковими мінами. На землю опустився вечір, а за ним - тривожна ніч. Ми не знали, чи дочекаємося допомоги в оточенні ворога. Опівночі пролунав гуркіт і почулися вибухи. Це підірвалися німецькі танки, наближаючись до панського двору, решта повернули назад.

Ми, солдати, всю ніч стояли довкола двору на посту, не зімкнули очей. Командири попередили, що ворог може з’явитися зненацька з будь-якого боку. Замотаний для маскування у простирадло, я усю ніч напружував очі, топтався у ботинках на снігу. Згадував рідну Кладьківку, там усі напевно спали, навіть не здогадуючись, як ми тут страждаємо. Та все обійшлося. На ранок після страшної ночі до нас підійшло 7 радянських танків з десантниками. Ми бігли за ними зі зброєю у руках звільняти від ненависного ворога наші батареї. Надійшла підмога з повітря – літаки «Іли» стали пікірувати над високими соснами.

На батареях другого дивізіону були земляки із Дроздівки, молоді хлопці, 1925 року народження, чоловік сім. На кінець війни лишилось тільки двоє – Соболь і Матійко.

Наступного дня нас направили до соснового бору, де ми пробули 12 днів, поповнилися новою технікою і направились далі по Німеччині громити лютого ворога. Я дійшов до самої Ельби і закінчив війну у Північній Померанії.

Визволяли Білорусь з боями

Пригадую весну 1944 року. У складі 1-го Білоруського фронту, яким командував маршал Рокосовський, 22-ї дивізії прориву РКК особливого призначення я брав участь у звільненні Білорусі. Воював у ІІ дивізіоні 477 полку.

Був березень, і сніг уже розтанув у болотах і низинах, стояло весняне роздоріжжя. Гітлерівці міцно укріпились на висотках, підходи до яких були заміновані, все довкола пристріляне фашистськими гарматами. Як тільки наші солдати піднімалися в атаку, одразу всі гинули. Перед нами стояло завдання: очистити місцевість від мін, вибити фашистів з перших і других траншей (у німців в обороні було аж 6 ліній траншей), словом готувати плацдарм для великого наступу.

Нашому дивізіону було доручено зайняти спостережний пункт для прогляду позицій ворога, зняти правильні координати, щоб потім влучним ударом наших гармат знищити його позиції.

Виконувати завдання вирушили учотирьох: два командири батарей і ми, два радисти. Нам треба було пересікти залізницю з високим насипом. Першими її перебігли командири, потім піднявся на насип мій напарник, він встиг спуститися униз, коли снайпер відкрив вогонь. Я одразу впав на шпали животом донизу, а на спині у мене упаковка з живленням для радіостанції вагою 13 кілограмів. Снайпер випускав по мені кулю за кулею, але чомусь вони перелітали і били у щебінку і пісок. Майнула думка, що все-таки залишусь живим.

Коли стрільба вщухла, схопився, спустився вниз, проплюскотів по калюжах до ліска, де мене зі сльозами на очах чекав мій напарник, бо думав, що я загинув. Він повідомив, що нам треба поспішити, чекають командири, треба передавати координати вогневих точок ворога, щоб відкрити вогонь по ворожих батареях.

Незабаром наша артилерія обстріляла позиції ворога, в атаку піднялася піхота, але ворог відкрив сильний зустрічний вогонь із усіх видів зброї, ми перебігали, міняли позиції, щоб передавати більш точні координати. Фашисти не здавалися, навіть вдалися до хитрощів – перебігли у дальші траншеї, запалили шашки, зробили димову завісу… Та до вечора наша піхота все-таки зайняла траншеї, ми зупинилися тут на нічліг, щоб трохи перепочити і йти далі.

Пережито у роки війни багато. Всього не перекажеш. У нас був великий патріотизм, Батьківщина на всіх одна, ми дорожили нею, знали, що творили фашисти в тилу і хотіли помститися лютому ворогу.

І як приємно через роки, що про нас не забувають. До 55-річниці Великої Перемоги мені було вручено російський знак «Фронтовик», який прирівнюється до ордена Великої Вітчизняної війни. Я тоді мешкав у Кладьківці, а привіз його мені з Москви і вручив генерал-лейтенант Хомченко, наш земляк.

До 65-річниці Перемоги я також отримав ювілейну медаль з Білорусії «65 год вызвалення рэспублікі Беларусь ад нямецка-фашыстсцкых захопнікоу».







Повернення до списку новин

 





       
© КУЛИКІВСЬКА РАЙОННА РАДА, 2014