Головна 
 Районна влада 
 Візитівка району 
 Новини  
 Гуманітарна сфера 
 Відпочинок 
 Довідка 
 Сторінки установ і організацій 
 Сторінка депутатів 
Головна
Пошук
Контакти
Мапа сайту

Новини Куликівки

Пошук по сайту


Авторизація

Запам'ятати мене на цьому комп'ютері
  Забули свій пароль?
  Реєстрація


Головна / news

Командир ескадрильї

Версія для друку Версія для друку

07.05.2012 

Ім’я нашого славного односельця, льотчика, капітана Григорія Петровича Вікторова знають у селі і дорослі, і учні сільської школи. Він не повернувся з поля бою Великої Вітчизняної війни. Його ім’я навічно викарбуване серед прізвищ 365 односельців на обеліску Слави в центрі села. Його пам’ятають жителі старшого покоління, його ім’ям названа одна із центральних вулиць села, на якій збудована наша сільська школа.

У сільському музеї на стенді ми побачили фотографію капітана Вікторова. Він народився в нашій рідній Смолянці, перед початком війни став льотчиком, приїжджав у відпустку до дружини Ольги Іванівни. Саме в цей час його бачили односельці (нині це наші поважні старожили).

Зустрівшись із нашими ветеранами, ми дізналися про сім’ю Вікторових у довоєнний період. Працюючи в бібліотеках з пожовтілими газетами радянських часів, члени гуртка знайшли кілька матеріалів про капітана Вікторова. Саме в 80-х рр. XX ст. у газеті «Правда» з’явився матеріал кіровоградського журналіста Івана Братченка «Поріднилися в бою». У ній вперше згадується прізвище Вікторова. Ми прочитали про нашого земляка в пізніших публікаціях газет «Известия», «Гарт», «Поліська правда».

Гуртківці зустрілися з племінницею Вікторова - О.А. Кирпич, яка проживає в нашому селі і теж записали її спогади про дядька. Саме вона розповіла нам, що в Ленінградській області у місті Пушкіно проживає донька славного капітана – Людмила Григорівна. Дружина капітана Вікторова, Ольга Іванівна померла у 2004 році.

Пошуки дали результат. Ми змогли відтворити життєвий шлях славного земляка - капітана Г.П. Вікторова з років молодості і до загибелі в далекій Франції.

Тільки пам’ять не сивіє…

Є.П. Джур, 1922 року народження: - Перед початком війни Г. Вікторов приїжджав у Смолянку. Мені тоді було 19 років. Пам’ятаю, він був у військовій формі, високий, стрункий і дуже красивий. Григорій мав дружину Ольгу і маленьку донечку. Усі дівчата задивлялися на нього. Він багато розповідав, був привітний до сусідів.

Л.С. Махній, 1925 року народження: - У Вікторова була велика сім’я – батьки та п’ять синів. Жили вони бідно, але всі хлопці були розумними і самотужки здобули освіту.

І.Л. Віктор., 1920 р. н., ветеран, інвалід війни: - Він був на 8 років старший за мене. Усі хлопці заздрили йому, адже став льотчиком, що було рідкістю для сільського юнака. Бог наділив його розумом і сміливістю. Я бачив його до початку війни. Він розповідав про бої в Іспанії, про нові літаки, що були на озброєнні нашої армії. Не вірив, що Гітлер розпочне війну з Радянським Союзом.

О.А. Кирпич., 1963 р.н., племінниця капітана Вікторова: - Після війни тітка Ольга часто приїжджала з донькою Людмилою до нас у Смолянку. З того часу у моїй хаті є портрет дядька Григорія у військовій формі. Він і сьогодні такий же молодий і серйозний. Саме в 1943 році, коли Смолянку визволили, Ольга Іванівна вперше приїхала додому. Тут її чекала телеграма від чоловіка: «Воюю за вас. Бережи Люду. Григорій».Телеграма прийшла влітку 1941, а мати Олександра Федосівна більше двох років носила її за пазухою. В окупованому селі ми не знали про смерть Григорія Петровича, а після приїзду Ольги Іванівни його оплакувала вся рідня. Ми вважали його загиблим. Тітка приїжджала до нас в село дуже часто, майже до самої смерті. Із донькою Людмилою вона жила в Чернігові, а потім моя сестра, Людмила Григорівна, переїхала жити до сина в Ленінградську область. Постійно писала листи, телефонувала, приїжджала в гості. Я пишаюся своїм дядьком, часто згадую про нього. Адже він загинув як Герой, захищаючи рідну землю».

Папір на вишні

Ольга Махній та Григорій Віктор були майже однолітки. Вони дружили, грали в дитячі ігри, а кохання зріло, чекало свого часу. Оля ще вчилася в школі, а старший на два роки Григорій вступив до Чернігівського учительського інституту, готувався стати вчителем математики. Одного разу на канікулах він обривав у них вишні. Коли Оля прийшла додому, бабуся сказала, що був Гриша, залишив для неї на вишні якийсь папір. Дівчина зняла аркуш з гілки і прочитала: «Без тебе, Олюню, жити я не можу, до тебе, Олюню, прибути я хочу. Як день, як ніч – тягне душу, до тебе прибути я мушу. Хоч і не раненько, Олечко, серденько». Через кілька днів вони поїхали до Олишівки, зайшли до РАГСу і стали чоловіком і дружиною.

Григорій Віктор закінчив інститут, коли пролунав заклик Сталіна: «Молодь, в авіацію». Він став курсантом Харківської авіаційної школи. Дружина боялася за нього, але він був щасливий, бо дуже хотів літати. Бачилися тільки на канікулах. Призначення молодий льотчик отримав у Підмосков’я, в Моніно. Він забрав дружину до себе. Одержали квартиру, дихали одним повітрям, раділи, що у них незабаром народиться дитина. Влітку 1939 року Вікторов мав їхати в літні табори. Раптом відрядження на схід. Він не зізнався, що секретне відрядження – то Халхін – Гол, бойові дії. Не хотів хвилювати дружину. Із дороги надіслав листівку з гарним дитячим личком. Після народження доньки Ольга Іванівна повідомила чоловіку радісну новину. Прийшла відповідь: «Дуже радий народженню дочки. Бережи її. Гриша».

Жінка прочитала і знепритомніла. Телеграма була не від нього. Він завжди підписувався «Григорій», а тут «Гриша». Ольга Іванівна дуже хвилювалася: щось трапилося. На її лист відповів хтось із друзів.

Григорій Вікторов справді був поранений у бою в груди. До того ж, розбите скло ілюмінатора травмувало очі. Закривавлений, він все ж посадив літак, а з перевернутої машини його витягли друзі. Майже чотири місяці він лікувався у госпіталі в Читі. 7 листопада Ольга Іванівна з подругами, чоловіки яких теж воювали, сиділа за святковим столом, говорили про дітей, згадували чоловіків. І раптом дзвінок у двері: «Вікторова тут живе?» - почувся знайомий голос. Це Григорій приїхав у відпустку з двома льотчиками, чоловіками подруг.

Радість прийшла у квартири. Більше місяця Григорій був з сім’єю. Потім поїхали в Смолянку провідати дідуся та бабусю. У Моніно повернулися з бабусею Галею, бездітною вдовою. Григорій Петрович попросив її допомоги по догляду за дитиною. Наприкінці 1940 року Вікторов забрав сім’ю на Далекий Схід. Саме там разом зустрічали Новий 1941 рік. Ольга Іванівна розповідала, що це були найщасливіші дні в її житті. 8 червня Вікторов відправив сім’ю в Смолянку, посадивши на поїзд. Коли маленька Люда заплакала, Ольга кинулась її втішати. Поїзд рушив. Це була остання зустріч двох закоханих. Більше вони ніколи не зустрінуться...

Шляхом подвигу і слави

22 червня 1941 року...

У цей день 32-й винищувальний полк майора Анатолія Жукова, у якому служив Вікторов, завантажувався на залізничні платформи. Все відбулося легко і дуже швидко, хоч господарство було значним: близько семи десятків машин, штаб, підсобні і забезпечуючі служби і підрозділи. Полк мав відбути на захід. Шлях пролягав через усю країну. Так командир виконав наказ, який надійшов несподівано. 22 червня 1941 року полк майора Жукова із розібраним І-16 зустрів у дорозі. На початку липня льотчики дісталися Борисоглібська, де зупинилися на невизначений термін. А тим часом Жуков провів нараду у штабному вагоні, щоб рухатися далі. У своїх мемуарах «Я – истребитель» командир 43-ї винищувальної авіаційної дивізії Георгій Захаров писав: «Но главное заключалось в том, что перед составом, который привез сюда разобранные истребители полка майора Жукова, внезапно окрылся путь. Состав медленно тронулся». Вікторов був серед тих, хто збирав винищувачів на території Борисо-глібської льотної школи, а потім літав на них.

За наказом командуючого Жихарєва, полк перебазувався до Тули. Під командуванням майора Жукова опинилося 36 екіпажів, які об’єднали у 32-й винищувальний авіаполк. 12 липня 1941 року полк вступив у перший бій з німцями під Смоленськом. Було дуже важко. Комдив Захаров назвав 32-ий винищувальний - найрезультативнішим з бойових полків, на долю якого випали найтяжчі бої у небі над Смоленськом. Захаров згадував: «В течении первой недели боев на аэродром не вернулись командир ескадрильи Викторов, заместитель командира Хостянов, летчик Рахнеев. В полку тяжело переживали потери. Среди многих воздушних бойцов мне запомнился лейтенант Акимов. Когда не вернулся из боя Викторов, он спрашивал лётчиков: «Кто видел, как сбили командира эскадрильи?» Никто не мог ему ответить на это. «Так почему же вы думаете, что Викторов погиб?»

Молодий льотчик Акімов вірив у життєздатність своїх побратимів, і сталося дивовижне: спочатку до полку повернувся командир ескадрильї, пізніше - лейтенант Рахлєєв. А 28 липня 1941 року Вікторов знову був у повітрі. Разом з ним летіли лейтенанти Акімов і Москальов. За словами Захарова, Вікторов збив два «Месершмідти». Акімов теж знищив ворожу машину. За збиті німецькі літаки командир ескадрильї Вікторов нагороджений орденом Червоного Прапора.

Після він не раз опинявся на межі життя і смерті. Був день, коли Вікторов, Власов, Акімов і Москальов вели тяжкий бій 16-ма «месершмідтами». Обидві пари підтримували один-одного, збили три фашистські літаки. А далі, за спогадами Захарова, відбулося наступне: «Удовлетворённые исходом боя, наши повернули в сторону аэродрома, не заметив одиночного Ме-109, который во время боя оставался в стороне, а теперь подкрадывался к четвёрке. Обратили на него вмимание поздно, он успел поджечь машину Власова. Из горящего истребителя комиссар не выпрыгнул».

На початку жовтня ворог прорвав фронт, а у небі над Смоленськом була велика кількість ворожих літаків. За наказом Жукова наші вилітали на далекі відстані і , на жаль, не всі поверталися. Так сталося і з Григорієм Вікторовим. Майору Жукову донесли, що комеск разом із машиною згорів, бо в неї влучив німецький снаряд. Але Вікторов врятувався за допомогою парашута.

Його, пораненого, знайшли діти і сховали в скирті соломи. А потім до своєї хати забрало старе подружжя. Бабуся почала доглядати і лікувати пораненого льотчика. Та знайшовся зрадник, і капітана Вікторова забрали фашисти. Сім’ю стареньких було розстріляно.

Більше двох років Григорій Вікторов був у полоні. Спочатку була Німеччина, потім південь Франції, острів Джерсі, де фашисти зводили укріплення з метою можливих дій проти Англії. Концтабір являв собою клаптик землі, на якому стояли бараки. Довкола шибениці, сторожові вежі з кулеметами. Вдень в’язні, в тому числі і Вікторов, важко працювали: розвантажували пароплави з цементом, працювали в майстернях, закопували мертвих. Вікторов потоваришував з Володимиром Бойком та Олександром Юровим. Разом вони псували обладнання. Одного разу у димар пічного опалення хлопці хлюпнули смоли. Ввечері сталася пожежа, і згоріли механічні майстерні. Їх не розстріляли, а загнали на борт судна, яке доставило в’язнів до порту Сан-Мало. Звідти Вікторову, Бойку та Юрову вдалося втекти, оскільки оглядач вагонів був емігрант з Росії. Тікали вони через люк у вагоні. Із фашистського табору на території Франції вдалося втекти втрьох.

Французькі селяни давали втікачам притулок, їжу, одяг, зброю. Два тижні збігло, перш ніж хлопці зустрілися зі зв’язковим «маки» (так називали партизан) на ім’я Жильбер. На автомобілі він відвіз Григорія та його друзів у гори. Спілкувалися з французами німецькою, бо Вікторов добре володів цією мовою. Як бойового льотчика його призначили командиром роти «Альфа» Першої альпійської партизанської дивізії. Майже три місяці 1943 року партизани під його керівництвом били фашистів. Саме тоді народився радянський капітан Петров. Так записали його в книзі обліку особового складу. Тридцятирічний командир після двохрічного перебування у концтаборах був мовчазний і стриманий, вимогливий і хоробрий. Тільки близькі до нього люди знали його справжнє прізвище – Вікторов.

Він потрапляє до французьких партизанів, що діяли в містечку Куртезан у французьких Альпах, стає командиром інтернаціонального загону. Наприкінці січня 1944 року в горах, де діяв загін, з’явилися німецькі альпійські стрільці.

У нерівному бою Вікторов був тяжко поранений. Сталося це 24 січня 1944 року. Французький лікар Клод Бернар записав того дня у своєму щоденнику: «Куля пройшла через легені російського офіцера Григорія Петрова, зачепила хребет і вийшла з правого боку грудей. Стікаючи кров’ю, він ще дві години командував боєм. Помер на руках партизанського лікаря. Мер комуни Веркуаран Луї Марен зареєстрував смерть хороброго льотчика. Бойові друзі зашили тіло командира в ковдру і поховали в камінні Альп. На могилі серед каміння встановили дошку з написом: « Тут похований радянський капітан Петров, народжений 1913 року».

Через рік тіло радянського льотчика було перепоховане на кладовищі села Веркуран, де він і пролежав двадцять років. А потім прах перенесли на військове кладовище в Ліон. На могилі Григорія Вікторова встановлено православний хрест, на якому французькою мовою написано його ім’я.







Повернення до списку новин

 





       
© КУЛИКІВСЬКА РАЙОННА РАДА, 2014