Головна 
 Районна влада 
 Візитівка району 
 Новини  
 Гуманітарна сфера 
 Відпочинок 
 Довідка 
 Сторінки установ і організацій 
 Сторінка депутатів 
Головна
Пошук
Контакти
Мапа сайту

Новини Куликівки

Пошук по сайту


Авторизація

Запам'ятати мене на цьому комп'ютері
  Забули свій пароль?
  Реєстрація


Головна / news

До 90-річчя Куликівського району

Версія для друку Версія для друку

09.01.2013 

Такого реформатора та генератора найпрогресивніших ідей, як перший секретар Куликівського райкому КПУ (1966р – 1975р) Іван Іванович Рябченко годі було й шукати. На чолі потужної команди керівників у кінці 1966 року область направила Івана Івановича на Куликівщину, бо було прийнято рішення про відновлення Куликівського району, і треба було спрямувати всі зусилля на формування його інфраструктури.

Він не був будівельником за фахом, не мав міцної статури чи яскравої зовнішності, утім його ініціативності, новаторства, запалу, нестримного бажання споруджувати, творити, його життєвої енергії вистачало не тільки для нього самого, але і для всього підлеглого апарату від керівників до простих працівників, які вірили йому і працювали в його команді. Як кажуть, один у полі не воїн, тож завдяки вмінню працювати з людьми , запалювати їх своїми ідеями і завдячуючи самим людям, які „горіли” разом з ним, все заплановане вдавалось.

Родом І.І. Рябченко із с. Химорябушино (нині Перебудова) Ічнянського району. Народився 17 червня 1927 року у селянській родині, де окрім нього було ще троє дітей. Брат Сергій помер від хвороби у 6 років, а Анатолій трагічно загинув у 25. Залишилася сестра Катерина. До речі, у 1971 році Катерина Іванівна з сім’єю теж переїхала в Куликівку і досі тут мешкає. Працювала у школі вчителем англійської мови, нині – на заслуженому відпочинку.

У 14 років Іванові довелося піти працювати на авіаційний завод ім. Ворошилова у Воронежі, куди переїхала сім’я Рябченків. Потім – військове училище на Кавказі, у лавах Радянської армії довелося служити в Західній Україні. Далі була Вища партійна школа, і коли батьки переїхали у с. Ставок Носівського району, Івана Івановича направили у Носівку працювати інструктором райкому партії, потім - у Бахмач. Наступними сходинками його кар’єрної драбини були посади другого секретаря Ічнянського райкому, а потім – голови райвиконкому у Козельці. У грудні 1966 року Івана Рябченка було направлено у Куликівку.

Головний „гвинт” розбудови

Саме тоді все і розпочалося... Робота по відновленню та розбудові району потребувала неабияких зусиль, тож унікальні організаторські здібності І.І. Рябченка послугували надзвичайно важливій справі. На той час села Вересоч, Хибалівка, Кладьківка, Жуківка, Орлівка, Дрімайлівка, Дроздівка, Смолянка, Грабівка та Буда відносилися до Ніжинського району, всі інші, у тому числі й Куликівка – до Чернігівського. А Куликівка на той час зовсім не була схожою на райцентр, та й центру у ній майже не було. На місці нинішньої площі - звичайний простенький скверик. Ні пристойних доріг, ні підприємств, жодної споруди вище одного поверху - звичайнісіньке село, яке треба було зробити справжнім районним центром з повною відповідністю статусу, зі всіма установами та організаціями, міцною, сильною та надійною інфраструктурою у навколишніх селах.

Саме під керівництвом І.І. Рябченка тоді й розпочалася грандіозна робота. Найперше була проведена районна партійна конференція, створена районна партійна організація, було обрано всі керівні та партійні органи. Першим секретарем райкому партії тоді й став І.І. Рябченко, другим було обрано К. Ф. Дудка і третім – С.С. Євтушенко. В усіх селах теж проводилися збори й обирався актив. - Район тоді був схожий на велетенський будівельний майданчик, - згадує С.С. Євтушенко, - і всі будівництва у районі, всі починання робилися саме з подачі Івана Івановича. А ініціатива його була безмежною. Він знаходив силу висловити ідею, поставити завдання і прослідкувати його виконання до кінця. Запалював всіх так, що згаснути було просто неможливо. Спокою і спуску цей керівник не давав нікому. І що дуже важливо - давав заряд іншим і сам так працював. А якщо вже хтось чогось не виконував - не соромився покарати. Тож його поважали, боялися і слухали. Я б порівняла його з головним гвинтом, який приводив у рух усі шестерні велетенського механізму, бо саме ініціатором, головною рушійною силою, яка приводила у рух усю машину розбудови району і був Іван Іванович Рябченко. Це була Людина і справжній керівник – грамотний, різносторонній, неспокійний, добрий і з відкритою душею. Він по-людськи ставився до оточуючих, довіряв людям і разом тим був вимогливим, суворим і принциповим.

Світлана Сергіївна як ні хто інший знала Івана Івановича і як керівника, і як людину, бо їй довелося близько десяти років працювати з ним пліч-о-пліч, бути у курсі всіх планів, у вирі всіх починань, розбудов і звершень. А район тоді піднімався майже з нуля і надзвичайно швидкими темпами.

Масштабне будівництво і розвиток

До того часу з твердим покриттям була лише центральна дорога і то - бруківка. Тож у 1970 році у районі розпочалося грандіозне за своїми масштабами будівництво доріг. Першою була дорога на Ковчин. Бригада вірменів із цим завданням справилася навідмінно, тож наступне ставилося надзвичайно масштабне – будівництво доріг до всіх населених пунктів району, а далі – дороги у самих селах. Із Росії поставляли бітум, у Вершиновій Муравійці побудували бітумний завод, безперебійним потоком йшов у район щебінь та відсів.

Куликівка за досить короткий час розросталася величезними новобудо-вами. Найперше було змінено центр селища, на місці скверика з’явилася площа, на місці старої одноповерхової будівлі виросла величезна споруда універсаму, збудовано приміщення райвиконкому, військкомату, ощадбанку, бу-динок культури, готель, пошту, аптеку, школу, поліклініку, цех по виробництву сухого молока, хлібозавод, споруджено обеліск Слави. Розпочалося будівництво ПТУ, була розроблена вся технічна документація щодо газифікації району... Цей перелік можна продовжувати, оскільки масштабне будівництво тоді було скрізь. Іван Іванович із властивою йому наполегливістю домовлявся про постачання будівельних матеріалів поза всякими нормами і планами, оскільки ясно, що така кількість новобудов потребувала їх у неймовірних кількостях. Про все потрібно було домовитися, все організувати і проконтролювати доставку, адже всі об’єкти у районі споруджувалися майже одночасно. Села району теж не відставали у своєму розвитку, тут також не припинялося будівництво. Окрім шкіл, будинків культури, дитячих садків, лікарень велика увага тоді приділялася розбудові інфраструктури сільгоспвиробництва. Саме тоді розпочалося і виконувалося надзвичайно швидкими темпами масштабне спорудження ферм, тваринницьких комплексів, сінажних веж, запрацював комбікормовий завод та інші важливі об’єкти. На той час сільське господарство району піднялося на такий рівень, що майже всі колгоспи були мільйонерами, всі землі засівалися, не пустував жоден гектар. Активно впроваджувалася у господарствах спеціалізація, що означало розподіл між господарствами основних укрупнених зобов’язань. До прикладу: Вересоч спеціалізувалася на виробництві молока, Кладьківка – м’яса, у Ковчині активно займалися овочівництвом, у Куликівці була інку-баторна станція, а у Орлівці - птахоком-плекс, окремі господарства спеціалізувалися на свинарстві, вівчарстві тощо. Активно розвивалося насінництво, особливо цінувалося тоді наше насіння льону.

Збудований у ті роки свинокомплекс колгоспу ім. Жданова вражав не тільки своїми масштабами, а й новітніми технологіями. Авдіївка поставляла молодняк свиней, а вже тут проводилася відгодівля. Маленькі поросята знаходилися під інфрачервоним випромінюванням, і, можете собі уявити, що на той час з диспетчерського пункту велося відеоспостереження за всім, що відбувалося на території комплексу. Більшість процесів було механізовано.

Генератор ідей і мудрий керівник

Варто ще раз наголосити, що все, що відбувалося тоді у районі, робилося з подачі саме І.І Рябченка. Розслабитись і працювати аби як, цей керівник не дозволяв нікому, а його ініціативність булабезмежною.

До прикладу: коли на льонозаводі накопичилися відходи виробництва волокна, за ініціативою Івана Івановича з них розпочали виготовляти костроплити та костробрикет. Якщо у котромусь із колгоспів з’являлося щось новеньке, прогресивне, - Іван Іванович відразу ж віз господарників переймати досвід. Так у колгоспах з’явилися картоплеварильні агрегати, котрі давали змогу значно покращувати якість кормів у тваринництві та багато іншої техніки. У Прибалтиці запозичив багато ідей. Делегацію з району там пригостили копченою курятиною, тож незабаром у Куликівці теж відкрився коптильний цех. Багато спеціалістів із району їздили навчатися новому саме в Естонію. Дивно сьогодні чути, але у той час навіть такі прості поняття, як чай з лимоном, чорна кава були не зрозумілі навіть працівникам закладів громадського харчування. Тож і такому їздили навчатися в європейців.

Взагалі налагодження зв’язків із Пилваським районом Естонської республіки - це теж ідея Івана Івановича, яку він успішно втілював упродовж багатьох років. Саме в ювілейні для Союзу дні грудня 1972 року на Куликівщину вперше приїхала делегація Пилвалького району Естонії, яку очолив перший секретар райкому Герой соціалістичної праці К. Нимм. З тих пір щороку два дружні райони укладали договори про соцзмагання, обмінювалися делегаціями, ділилися досвідом роботи. Естонія запозичила у куликівців багато корисного у рільництві, наші господарники вчилися у них ефективному веденню тваринництва, зокрема, новому у закладенні та збереженні сінажу, механізації ферм. Естонські друзі подарували колгоспу „Естонія” першу доїльну установку, грабівці їм виділили добірне насіння льону. Пізніше друзі з Естонії подарували автобус, техніку для сільгоспвиробництва, тощо. Міцніли і культурні зв’язки між двома районами. І все це завдяки неймовірній активності та ініціативності мудрого керівника.

- Гострий розум, надзвичайні організаторські здібності, твердий характер, неймовірна ініціативність, мудра кадрова політика – всі ці риси справжнього керівника були властиві Івану Івановичу, - розповідає Віра Бабін. - Такого організатора у нас не було ні до, ні після нього. Він мав неабиякий талант у роботі з керівними кадрами, бачив людей наскрізь, умів підбирати керівників, обов’язково давав можливість кожному проявити себе, давав дорогу молоді, часто робив перестановки кадрів, утім нікого не залишав без роботи, хоча був надзвичайно вимогливим та принциповим.

Ніщо не випадало з поля його зору

- Іван Іванович все приймав до серця і дуже гостро реагував на невиконання якихось його доручень, - розповідає П.М Пінчук, чоловік сестри Івана Івановича. - Пам’ятаю, як під час будівництва доріг у районі ( а дороги тоді ще були у жахливому стані) два керівники невчасно справилися з завданням, тож Іван Іванович запросив їх проїхатися тими дорогами, а потім зупинив автомобіль у величезній калюжі й попросив їх вийти з машини, щоб недолугі начальники своїм парадним взуттям „зміряли її глибину”. Такі повчальні моменти були досить типовими для Івана Івановича. Він сам був людиною слова і діла, тож привчав до цього й інших. Дуже переживав за все, що відбувалося, просто „горів” роботою, о 4-й, 5-й годині ранку вже працював і від інших вимагав такої ж самовіддачі. Його робочий графік був ненормованим, часто і після 12-ї ночі повертався з роботи. А як переживав за все. Пам’ятаю, - продовжує Петро Микитович, - якось був я у нього вдома, а саме пройшов дощик, тож Іван Іванович кинувся на город з лінійкою вимірювати, на скільки сантиметрів промокла земля - хвилювався за колгоспні посіви.

А переживав він справді за все, ніщо не випадало з поля зору турботливого керівника, контролював буквально все, що відбувалося в районі, і до найменших дрібниць. Розповідають, що раніше обабіч дороги у Куликівці росли тополі. Дерева, звісно, гарні, утім пух від них – просто біда. Тож за вказівкою першого секретаря тополі було викорчовано і на їх місці посаджено молоді липи. А в центрі по вулиці Партизанській обабіч дороги посадили кущі бузку.

Якось вранці Івану Івановичу довелося побачити, як працівник комунгоспу, лаючись собі під носа, вигрібав із тих кущів папірці та інший мотлох, що позастрявав. Буквально на другий день на місці тих кущів вже росли липи – і охайно, і красиво. Блакитні ялинки біля будинку культури, ялини перед універмагом, туї та кущі троянд на клумбах перед приміщеннями райкому та райвиконкому – все це також з ініціативи першого секретаря.

При всій щоденній зайнятості далекоглядний керівник був дуже освіченою, начитаною людиною, постійно відвідував районну бібліотеку. Цікавився буквально всім, від партійної преси до літературознавчих видань. Як розповідають колишні бібліотечні працівники та і його колишні підлеглі, - своїми знаннями новинок Рябченко підхльостував усіх. Тож і підлеглі, хотіли вони того чи ні, теж змушені були постійно читати періодику, бути у курсі всіх питань.

А районна газета і взагалі була під постійною увагою мудрого керівника. Навіть коли Іван Іванович був у відпустці, відпочивав десь у санаторії, за його вказівкою кожен номер „Поліської правди” акуратно запаковувався у конверт і надсилався за місцем його перебування.

- Неспокійною, уважною, надзвичайно турботливою та водночас вимогливою людиною був Іван Іванович, - згадує Л.О. Повозник, - з величезною повагою ставився до простих людей, безліч добрих справ на рахунку цього керівника. Всі галузі у районі були охоплені його увагою, для нього нічого не було другорядного. Пам’ятаю, коли постало питання про харчування дітей у школах, саме завдяки йому ця робота була організована і поставлена найкраще в області. Він розпорядився, щоб колгоспи виділяли на харчування дітей найкращі продукти і за символічною ціною ( молоко по 5 копійок за 1 л., м’ясо – 1 крб. за кг). І так завжди – інтереси людей - перш за все.

Зробив у районі справжню „революцію”

Досить цікаву ідею висловив В.М.Казимір, який також свого часу багато спілкувався з Іваном Івановичем та знає про заслуги цієї людини перед районом не з чиїхось слів.

- Рябченко зробив у районі справжню „революцію” у найкращому розумінні цього слова. Дуже б хотілося увіковічнити пам’ять про нього хоча б у назві однієї з вулиць у селищі. Повірте, ця людина того варта. Пам’ятаю, з тривогою їхали керівники на пленум, якщо щось було негаразд у ввіреному господарстві, - згадує далі Вадим Максимович. - Якщо показники всі виконуються і все добре, то обов’язково похвалять, а якщо ні – стережись. Догану, або і того гірше вже точно матиме недолугий керівник. Умів Іван Іванович і похвалити, і покарати. Що вже там казати, він був хазяїном свого слова, яке ніколи не відміняв. Дуже цінував простих працьовитих людей. Часто бувало, доки доярки прийдуть вранці на котрусь із ферм, Рябченко вже всюди обходив, все що цікавило, побачив. Голова колгоспу тільки пізніше дізнавався, що районне керівництво побувало на фермі. Працьовиті доярки за хорошу роботу не раз отримували особисто від Івана Івановича модні тоді кашемірові барвисті хустки. Дехто з них пам’ятає про це і досі.

У 1975 році І.І.Рябченко переїхав у Чернігів. Його було призначено начальником обласного управління м’ясо-молочної промисловості. За два з половиною роки, які він пропрацював на цій посаді, всі профільні підприємства області значно покращили свої показники, а інакше і не могло бути. І звісно ж наступне призначення було у Київ. Із 1978 року він вже був начальником управління кадрів і навчальних закладів та членом колегії Міністерства м’ясо-молочної промисловості УРСР. Людина, яка звикла працювати на совість, не залежно від посади, ніколи не зрадить цієї звички. Тож і І.І. Рябченко завжди „горів” своєю роботою, і немає різниці чи то у маленькому районі на Чернігівщині, чи на високій керівній посаді у столиці.

Не витримало серце

Біда сталася взимку 1984 року. Під час прогулянки по парку разом із вірною супутницею його життя Ганною Михайлівною, Івану Івановичу стало зле, він присів на лавку, і доки приїхала швидка його серце зупинилося. Про таких кажуть „згорів” на роботі, і це не порожні слова. Яке серце може витримати стільки хвилювань, стільки переживань, постійний неспокій, такий шалений ритм життя і таку неймовірну працьовитість. Його поховали на Байковому кладовищі. Делегація з району: голови колгоспів, секретарі парторганізацій на чолі з тоді першим секретарем райкому партії І.Г. Рибалком були присутні на похованні. Іван Григорович виголосив скорботну промову.

Окрім дружини Ганни Михайлівни, яка нині мешкає у Чернігові, у Івана Івановича залишилося троє дітей. Найстарший син Сергій закінчив вище військове училище зв’язку, працював при Генштабі у Кремлі, нині на заслуженому відпочинку. Віктор теж закінчив військове училище, помер у 2000 році. Донька Наталія навчалась у Чернігівському педагогічному інституті, зараз вчителює в одній із Чернігівських шкіл.

Утім не тільки його родина згадує Івана Івановича добрим словом. Усі, кому пощастило з ним працювати, вважають його неймовірною людиною. З ким би не довелося говорити про Івана Івановича Рябченка – всі сходяться на одній думці – людина з великої літери, з широкою душею і неспокійним серцем, унікальна особистість і керівник, яких мало. Його мудрості варто було позаздрити, його боялися, слухалися і поважали. Таких керівників згадують добрим словом, про таких треба пам’ятати.

Повернення до списку новин

 





       
© КУЛИКІВСЬКА РАЙОННА РАДА, 2014