Головна 
 Районна влада 
 Візитівка району 
 Новини  
 Гуманітарна сфера 
 Відпочинок 
 Довідка 
 Сторінки установ і організацій 
 Сторінка депутатів 
Головна
Пошук
Контакти
Мапа сайту

Новини Куликівки

Пошук по сайту


Авторизація

Запам'ятати мене на цьому комп'ютері
  Забули свій пароль?
  Реєстрація


Головна / news

До 90-річчя Куликівського району

Версія для друку Версія для друку

05.04.2013 

П’ятнадцять років. Це багато чи мало? А все залежить від того, якими були ці роки: чи бурхливими та стрімкими, як гірська річка, чи тихими та спокійними, як рівненька гладь невеличкого озерця. А це вже залежить від людини-керівника неспокійного, ініціативного чи інертного, байдужого, не здатного на якісь звершення. Дякувати Богові, нашому району завжди таланило на мудрих і активних керівників, які за час свого перебування на чолі району багато зробили для його розвитку. І серед таких постатей важливе місце займає перший секретар райкому партії Іван Григорович Рибалко, який очолював Куликівський район з грудня 1976 по серпень 1991 року і потім працював на відповідальних посадах. Куликівський район невеличкий, утім для справжнього керівника тут є де розвернутися, до чого прикласти руки, щоб зробити якнайкраще для людей, щоб і наступні покоління дякували і згадували добрим словом.

Школа життя і партійний гарт

Народився І.Г.Рибалко 19 липня 1939 року у селі Южне Дмитрівського (нині Ічнянського району) Чернігівської області в сім’ї селянина. Батько у той же рік пішов на фінську війну і до своєї родини так і не повернувся. Старшу донечку Софія Петрівна похоронила, коли тій було лише три рочки. Дитина померла від тифу, тож всю свою материнську любов спрямувала жінка на виховання сина - єдиної своєї надії. Нелегким було дитинство без батька, і дровця з лісу носили разом з матір’ю, і роботи на землі не цурався. Мабуть саме з дитинства у працелюбного парубка і зародилася іскорка любові до землі, бо у 1953 році після закінчення школи вступив Іван у Роменський сільськогосподарський технікум. Після його закінчення працював агрономом колгоспу „Політрудня” Тупичівського району Чернігівської області.

У вересні 1958 року хлопець пішов служити до лав радянської армії, а вже зовсім незабаром стався нещасний випадок, який змінив його життя. Як же побивалася мати, коли її єдиний син лишився без руки. Можливо для когось це і стало б великою проблемою. Утім Іван Рибалко був не з тих, хто скиглить і чекає жалю від оточуючих. Він ще з дитинства звик долати труднощі, і тут залізна воля стала йому в нагоді, а любов до землі, до професії хлібороба була його першим орієнтиром, першою сходинкою -трудового шляху. У грудні 1958 року його обирають головою колгоспу „Політрудня”, де працював до армії агрономом. Пізніше, після укрупнення районів і об’єднання колгоспів був обраний заступником голови колгоспу „Батьківщина” Городнянського району.

Молодий чоловік був роботящим та ініціативним, тож у серпні 1959 року вже працював на комсомольській роботі – інструктором Городнянського райкому комсомолу, потім - інспектором, а з квітня 1962 року – першим секретарем райкому комсомолу. На той час це була надзвичайно відповідальна посада, і тут він показав себе з найкращого боку.

На початку 1963 року Іван дізнався про важку хворобу матері і не міг залишити її наодинці з недугою, тож у лютому 1963 повертається на Ічнянщину. Спочатку працює інспектором - парторганізатором Ічнянського парткому КП України, а потім - секретарем партійної організації місцевого колгоспу, далі – інструктором оргвідділу Ічнянського райкому партії.

Коли хвороба матері відступила, Іван погодився продовжити партійну роботу вже в іншому районі – Талалаївському, де близько двох років працював завідуючим кабінетом політосвіти райвиконкому. У 1967 році Іван Рибалко заочно закінчив Ніжинський педінститут, а у червні 1970 року – з відзнакою Вищу партійну школу при ЦК КПУ.

Зустрівши свою чарівну половинку у рідному селі, юнак безмежно закохався, і у 1969 році Ніна Петрівна стала вірною супутницею його життя. Молодша від свого чоловіка на 10 років вона завжди була і є для нього яскравим світлом, берегинею сімейного вогнища, другом і порадницею, і, звісно ж, найчарівнішою з жінок, яка подарувала йому найдорожче: спочатку доньку Ларису, а потім і сина Олександра.

Куликівщина стала його долею

Після закінчення партійної школи, чекаючи свого чергового призначення, у приміщенні обкому партії Іван Рибалко випадково зустрівся з тоді першим секретарем Куликівського райкому Іваном Рябченком, і той запропонував Рибалку очолити організаційний відділ райкому партії у Куликівці. Іван Григорович відразу ж погодився і жодного разу не пошкодував про це, адже працювати під керівництвом такого мудрого керівника як Іван Іванович Рябченко він вважав за честь. Безцінний досвід, набутий за час роботи у команді Івана Рябченка, не раз ставав у нагоді, коли і самому доводилося приймати відповідальні рішення, очолюючи район. Із липня 1971 року Іван Рибалко вже працює ІІІ секретарем Куликівського райкому партії. З вересня 1974 року по листопад 1976 – на посаді другого секретаря і 6 грудня 1976 року його обрано першим секретарем Куликівського райкому партії. На цій посаді Іван Григорович фактично працював до серпня 1991 року – часу розпаду Радянського Союзу, коли помінялися пріоритети, змінився устрій у державі.

П’ятнадцять років очолювати район - завдання не з легких, тим більше, що попередні керівники розпочали у районі масштабні будівництва, працювали такими темпами і з такою самовіддачею, що, перейнявши від них естафету будівництва, треба було тримати цю планку і піднімати її тільки вище й вище.

Гідно тримали планку

Першим масштабним об’єктом будівництва, коли районом керував Іван Григорович Рибалко, звісно ж було триповерхове приміщення районної лікарні, оскільки назріла нагальна потреба у розширенні медичного закладу. Своїми планами на будівництво Іван Григорович поділився з начальником рембуддільниці Іваном Мурашком. Це було грандіозне завдання, і на той час по силах воно було лише спільній участі колгоспів. Тож спільними зусиллями за дольової участі колгоспних бригад будівельників з усіх сіл району у 1978 році будівництво було завершено, і новенька лікарня вже приймала пацієнтів. Приблизно у цей же час також було закінчено будівництво ПТУ у Куликівці.

Наступною чергою будувалися школи: Горбівська, Ковчинська, С. Дівицька, Дрімайлівська, дещо пізніше - Хибалівська, зводилися будівлі дитячих садочків у Жуківці, Вересочі, Дрімайлівці, Смолянці. В основному, будівельні роботи здійснювали Міжколгоспбуд та Сільбуд.

На льонозаводі було добудовано цех по виготовленню костроплит, а на заводі по виробництву сухого молока побудовано газову котельню. Житлові будинки на п’ять поверхів будувалися теж у ці роки. 22 грудня 1989 року у селищі було відкрито новенький дитячий садок, розрахований на 320 дітей. У 1978 році у Салтиковій Дівиці було збудовано піонерський табір для відпочинку та оздоровлення дітей. Це вже пізніше він був розбудований, а початок цій справі було закладено саме у ті роки. Проектну документацію на газифікацію району було зроблено ще за часів І.І.Рябченка, а основні роботи по газифікації припали саме на час, коли керував районом І.Г.Рибалко. Розпочали газифікацію з Ковчина, потім блакитний вогник запалав і в інших селах. Продовжувалось асфальтування доріг, саме завдяки зусиллям керівника льонозаводу І.О. Пузиря була заасфальтована вулиця Комсомольська (нині Амосова) у Куликівці, на що було витрачено близько 220 тисяч карбованців.

Торгівля у районі на той час повністю була підпорядкована райспоживспілці, якою керував М.П.Нагорний. Таких керівників ще потрібно пошукати, бо все у нього було під контролем і на високому рівні. Саме у ті роки у центрі селища виросла нова будівля райспоживспілки, на другому поверсі якої і нині розміщується адміністративне приміщення цієї структури, а також районна бібліотека, а на першому поверсі – продовольчі крамнички. Сільському господарству - особлива увага

Особлива увага у районі завжди приділялася розвитку сільського господарства, оскільки ця галузь завжди була і на сьогодні є пріоритетною на Куликівщині. Високі врожаї зернових, картоплі – поліського хліба, льону - культури, якою завжди славилися наші поля, ставили Куликівський район на позиції лідерів. У радянські часи особливої величини відзнакою було отримання Перехідного Червоного Прапора, і Куликівський район був у числі тих, хто удостоєний такої честі республіканського і навіть всесоюзного значення.

З гордістю згадує колишній керівник району високі врожаї і тогочасні досягнення аграріїв.

- Район продавав державі 13 тисяч тонн зерна в рік, 30 тисяч тонн картоплі, 32 тисячі тонн молока, 7,5 тисячі тонн м’яса, 10 млн. штук яєць. Із починання І.І.Рябченка у районі тоді продовжувалася спеціалізація сільськогосподарського виробництва, тож колгоспи з року в рік покращували показники. Багато трудівників села були відзначені державними нагородами, зокрема М.Г. Вакула та Г.М. Пилипенко удостоєні звання Героя Соціалістичної Праці. Портрети переможців соцзмагання, передовиків виробництва та кращих працівників різних галузей розміщувалися на Дошці Пошани у центрі селища. І це було почесно, бо люди справді заслуговували на шану і подяку.

У той час всі поля у районі стовідсотково були в обробітку, приділялась велика увага родючості грунтів, дотримувалися сівозміни, на поля району вносилось більше 500 тисяч тонн органічних добрив, а також у необхідній кількості – мінеральні. По вирощуванню льону район теж був у передовиках. Врожайність становила до 13 ц. з гектара, а льон перероблявся на місцевому льонозаводі.

Варто нагадати, що у сільському господарстві району працювали висококваліфіковані голови колгоспів, спеціалісти, які знали і робили свою справу на відмінно. Серед них чільне місце займають П.І. Ревко, М.С. Уланович, М.Н Туш, М.П.Іллянок, А.Д. Лісовенко, В.Ф. Демиденко та багато інших спеціалістів у галузі рослинництва та тваринництва.

Треба сказати, що Іван Григорович як керівник мав виважений підхід до підбору керівних кадрів у районі. Як він сам розповідає, якось довелося йому рано навесні, коли ще й сніг з полів не зовсім зійшов, побачити на одному з полів виблівського колгоспу його головного агронома Миколу Іллянка. Тоді перший секретар і вирішив, що гарним господарником має бути людина, котра так по-господарськи оглядає поля. Отож призначив його головою колгоспу у С. Дівиці, і не помилився з вибором. За короткий час колгосп піднявся у своєму розвитку і став у числі передових у районі: виросли врожаї зернових, зокрема кукурудзи, культивувалися нові сорти цієї культури, завезені з Європи, зводилися нові будівлі. Господарство процвітало, а разом з ним розвивалася й інфраструктура села.

Взагалі розповідь про голів колгоспів може бути безкінечною, бо це – особлива тема, і вони – особливі люди. Недарма ж про тогочасних голів колгоспів у масштабах усієї держави розповідає Г. Радов у своїй книзі „Председательский корпус”, де аналізується колгоспна справа взагалі і дуже яскраво характеризуються люди, які віддавали себе своїй справі, піднімали сільське виробництво, горіли і згорали на роботі, бо інакше не могли. Майже всі господарники району варті високої похвали, бо вони справді багато робили для розвитку своїх господарств. До речі, Андрій Андрійович Галушка славився своєю ініціативністю. За часів його керування куликівським колгоспом ім. Жданова (потім „Полісся”) було збудовано цілу вулицю котеджних будиночків, яка нині і названа на честь керівника господарства, збудовано житлову п’ятиповерхівку біля ПТУ, поряд розпочато будівництво іншої, працювали звірогосподарство, цех по переробці шкір ВРХ та цех пошиття шкіряного одягу.

І треба сказати, що жодна ініціатива не проходила поза увагою районного керівництва, все узгоджувалося, коригувалися плани і вся робота у районі.

Перед посівною чи то жнивами проводилися спільні виїзди на поля, організовувалися семінари, а після комплексу сезонних робіт обов’язково підводилися підсумки, аналізували недоліки і прорахунки. Якщо хто провинився – критикували, а хто заслужив – хвалили, ставили за приклад іншим. Такі заходи практикувалися як у районі, так і в області.

Стимулом до подальшого розвитку було соціалістичне змагання. Змагалися за своїми показниками колгоспи району, а також Куликівський район з Менським. Постійно обмінювалися делегаціями, переймали один від одного новинки у виробництві і таким чином рухалися вперед.

За часу керування районом І.Г.Рибалка поглибилися дружні зв’язки Куликівського району з Пилваським районом Естонії, започатковані І.І. Рябченком. Делегації обмінювалися досвідом роботи у різних галузях народного господарства, особливо плідно розвивалися культурні відносини. Хор „Льонок” неодноразово гостював у Естонії, а колективи Пилваського району радували куликівців своїми виступами на різноманітних святкових заходах. Взагалі культура району розвивалася високими темпами, щорічно на високому художньому та виконавському рівнях проводилися огляди художньої самодіяльності. Цією галуззю у районі тоді керувала А.О. Радянська, потім – Н.П. Овруцька. Саме з їх ініціативи проводилися такі захоплюючі масові заходи як свято Івана Купала, новорічні гуляння, свято проводів зими – Масляна. Їх і досі пам’ятають у Куликівці. Жінки та дівчата приходили на свято, яке зазвичай проводилося за селом у барвистих хустках, чоловіки змагалися на силу та витривалість, всі співали, веселилися, каталися на санях, у яких запрягали трійки коней. Це були справжнісінькі народні гуляння. До речі, Іван Григорович завжди приділяв особливу увагу розвитку культури у районі. Жоден творчий звіт не обходився без його присутності, жоден концерт як місцевих аматорів, так і гостей, які виступали на районній сцені. Крім того, він особисто знав усіх аматорів, і нині постійно цікавиться культурним життям району, не оминає увагою жодної події, яка стосується культурного дозвілля.

Яскрава постать у своєму вимірі часу

Політична і громадська діяльність керівника теж була насиченою. І.Г Рибалко обирався делегатом 26,27 та 28 з’їздів КПУ у Києві, двічі був делегатом вже відновленої партійної організації, обирався депутатом районної ради семи скликань. Іван Григорович має два ордени Трудового Червоного Прапора та кілька медалей.

Деякий час Іван Рибалко суміщав посади першого секретаря райкому партії та голови районної ради. Після розпаду СРСР з 1998 року по лютий 2000-го працював заступником голови районної ради. А вже з лютого 2000 року Іван Григорович на заслуженому відпочинку, живе разом із дружиною у Куликівці, радіє дітям та онукам, які частенько приїздять до дідуся та бабусі з Києва. Утім для Івана Григоровича це не єдина втіха. Він і досі виконує громадську та партійну роботу, є секретарем райкому компартії на громадських засадах, членом президії районної ради ветеранів. Такі люди як І.Г.Рибалко і в поважні роки залишаються активними і небайдужими, бо все життя були такими. І хто б що тепер не казав про помилки чи недоліки у роботі колишніх керівників, не варто бути аж занадто категоричними, бо, як у народі кажуть, не помиляється лише той, хто нічого не робить. А вони зробили у свій час досить багато для розквіту нашого району, для добробуту людей.

Ті часи і справді були неповторними, і люди згадують їх з особливим щемом у душі, бо для багатьох – це часи їхньої молодості, пора, яка давно минула, але спогади і досі зігрівають душу. І це правильно. Так і має бути, бо часи змінюються, приходять інші люди, і наше сьогодення хтось колись згадає із трепетом у душі і щемом у серці і скаже : „А було ж колись...” Так рухається колесо історії, і разом з ним змінюються покоління людей, покоління, які несуть у собі дух своєї епохи, її неповторність і своєрідну загадковість. І щоб там не говорили про спіраль, за принципом якої ми маємо постійно повертатися у минуле, скажу так - його не повернеш, і лише спогади – той місточок, котрий на якусь мить знову дарує нам відчуття радостей і печалей, схованих у далеких круговертях років. А такі постаті як І.Г.Рибалко – невід’ємна частинка історії нашого району, бо 15 років бути керманичем у районі досі ще не довелося нікому, окрім нього. І це були непрості роки, можливо з одного боку дещо спокійні, а з іншого – потужні, яскраві, варті того, щоб їх сьогодні згадати.

Повернення до списку новин

 





       
© КУЛИКІВСЬКА РАЙОННА РАДА, 2014