Головна 
 Районна влада 
 Візитівка району 
 Новини  
 Гуманітарна сфера 
 Відпочинок 
 Довідка 
 Сторінки установ і організацій 
 Сторінка депутатів 
Головна
Пошук
Контакти
Мапа сайту

Візитівка району
Cимволіка
Історична довідка
Видатні особи
Потенціал економічного розвитку
До 90-річчя Куликівського району

Пошук по сайту


Авторизація

Запам'ятати мене на цьому комп'ютері
  Забули свій пароль?
  Реєстрація


Головна

Ісаак Мойсейович Клейнер

Версія для друку Версія для друку

Дорогам і присвятив він весь свій вільний час. 1967 року створив при школі туристичний клуб «Вогнище», що згодом переріс у районний і був визнаний одним із найкращих в Україні. Ісаак Мойсейович розпланував сотні маршрутів як по своїй області, так і в інші місця - Карпати, Прибалтику, на Кавказ.

Згодом за його проектом біля школи був споруджений будинок туристів. Скільки довелося вчителеві та учням докласти зусиль, аби обладнати залу й кімнати туристичного клубу! Багатий матеріал було зібрано також для музею «Дорогами бойової слави».

Тисячі кілометрів пройшли з ним туристи різних поколінь - на велосипедах і мотоциклах, байдарках і плотах, пішки й кіньми. Молодь разом з учителем вивчала історію рідного краю, дізнавалася про трудові та бойові звитяги свого народу й культуру інших народів колишнього Радянського Союзу. Біля багаття під час відпочинку туристи під акомпанемент гітари співали написані ними пісні. «З кожного походу пісню!» - такий був девіз туристів.

«Як ми могли не любити Ісаака Мойсейовича? - говорять ті, хто мандрував із ним разом. - У нього дуже боліли ноги, хворів на ревматизм, але плив з нами розбурханими, повноводними річками. І якщо перекидалася байдарка та хтось із нас потрапляв у стрімку течію, він першим кидався в холодну воду, аби допомогти. А вночі не міг заснути від нестерпного болю. Ми все це бачили. Ось таким він і запам’ятався нам. А якби не вчитель, чи були б ми кращими туристами і хто б про нас знав за межами України?»

Ісаак Мойсейович завжди говорив своїм родичам і друзям:
Не уговаривай меня, не упрашивай,
Настанет лето - и разлуке быть.
Я дорожу, конечно, дружбой нашею,
Но не могу дороге изменить...

Дві батьківщини на терезах долі

Клейнера запросила в гості до Ізраїлю сестра. Тоді була ще жива мама. Його проводжали діти-сироти. У Куликівці думали, що він залишиться. Як не як, пенсійний вік, життєвий рівень у країні вищий та й усі його родичі там. А туристи хотіли, аби він повернувся. Не уявляли без нього туристичного клубу та свого мандрівного життя. І Клейнер в Ізраїлі не залишився.

Повернувшись до Куликівки, запросив у гості редактора газети. Пригостив печеною картоплею, пили чай, заварений із зібраного ним різнотрав’я, та лікер власного виготовлення. А потім він узяв постійну свою супутницю -гітару. Гостя запитала його:

-Чи було бажання залишитися в Ізраїлі?

- Умовляли й сестра, й мама, та я там увесь час думав про Куликівку. Звичайно, матеріально там мені було б краще, та морально б не витримав, хутко згас би. Не можу жити без дітей-туристів. Та я дуже щасливий, що відвідав історичну батьківщину.

Можна лише дивуватися, як він міг умістити в собі стільки дивосвіту? Вражають інтенсивність та інтелектуальність думок і почуттів цієї особистості. Енциклопедичні знання, вільне володіння кількома іноземними мовами, тисячі прочитаних книг наукової та художньої літератури, вміння знайти спільну мову з різними людьми, простота і скромність у спілкуванні. Хто ж ця неординарна людина, якої, на жаль, уже немає серед нас? Минуло понад сімнадцять років від дня її смерті. Хотілося б, щоби більший загал людей дізнався про цю особистість. Це й спонукало мене зустрітися з людьми та прочитати спогади тих, хто знав Ісаака Мойсейовича Клейнера, аби написати про Клейнера, з яким я не був особисто знайомий...

Усі дороги вели...в Куликівку

Народився він 7 січня 1927 року в містечку Томашполі на Вінниччині в сім`ї вчителя. Згодом родина переїхала до Житомира. Там Ісаак закінчив сім класів. 1941 року розпочалася війна. Довелося евакуюватися в Башкирію. Юний Клейнер вступив до ПТУ та освоїв професію токаря. Працював на авіазаводі.

У п`ятнадцятирічному віці, самостійно підготувавшись, склав екстерном екзамени за десятирічку й отримав атестат про середню освіту. Газета “Башкирська правда” надрукувала про нього статтю “Вундеркінд”. Потім вступив до авіаційного інституту. Після звільнення України від фашистів повернувся на Батьківщину й перевівся до Одеського інституту інженерів морського флоту. Та закінчити його не судилося, хоча навчався там успішно. Сказав щось “зайве”, і юнака відрахували з інституту. Через три тижні після закінчення війни помер батько. Довелося піти працювати, щоб допомагати сім`ї вижити у важкі післявоєнні роки. Працював вантажником у порту, надірвався на роботі. Переїхав до сестри, яка працювала лікарем у Куликівці на Чернігівщині. Згодом навчався в Чернігівському й Ніжинському педінститутах. Протягом тривалого часу працював у Куликівській школі вчителем російської мови та літератури.

Сестра поїхала до матері, вийшла там заміж, але щось не склалося в її житті. Чоловік захворів на виразку шлунка. У важкий для себе час звернулася по допомогу до брата, і він поїхав до сестри в Могилів-Подільський. Сім років працював у Слободі-Шишловецькій Могилів-Подільського району. І все ж Клейнер не забував про Куликівку. Сумував за нею, школою, дітьми.

Листувався з друзями. Не зумів прижитися і в місті, де мешкала мати. Через кілька років повернувся до Куликівки й продовжив працювати вчителем у школі.

Життєве кредо Клейнера знайшло своє відображення в оцих рядках його пісні:
Дорога - это жизнь, - девиз наш верный,
Прошел проверку он не раз, наверно
Дорога - это жизнь, а жизнь - прекрасна.
Пусть странствия звезда нам светит ясно.

А потім він заспівав: Мои корни в земле этой, в этой пыли, Но года пролетели, но столетья прошли, Но осталась земля и своей, и чужой... Что с двоящейся делать душой? Пуповины давно перерезана нить, И никто мне не скажет, как теперь жить?..

А в іншій пісні, коли відчув, що Куликівка — його останній прихисток, написав про Ізраїль: Здесь земля, обожженная до красноты, Здесь пустиня направо, пустиня налево,Но оазисом жизни, цветком красоты Поднялась, разрослась, расцвела Беер-Шева...

.. .Здесь, бывает, друг в друга стреляют порой И прожить здесь нельзя без любви и без гнева, И скажу я сегодня, прощаясь с тобой: «Мира, счастья, шалом, Беер-Шева!»

Він повернувся, та, на жаль, прожив недовго. Ось як згадує свою останню зустріч із Клейнером туристка, колишня редакторка газети «Поліська правда» Катерина Буй: «За два тижні до трагічного дня Ісаак Мойсейович зустрівся зі мною в будинку, туристичного клубу й попросив допомогти підготувати до друку його книжку віршів. Ніщо не віщувало лиха. Клейнер був веселий, жартував. Хіба що в очах промайнула ледь помітна іскорка смутку. “Відчуваю, слід вірші й пісні залишити для дітей і друзів”, - мовив, усміхаючись, і дав мені два списані зошити зі своїми творами. Я читала вірші, а він, узявши до рук гітару, співав. Голос у нього був не надто дзвінкий.Та співав Клейнер гарно й задушевно. Ісаак Мойсеєвич мріяв видати свою книжку. Ми почали працювати, та через два тижні він помер. Коштів, аби надрукувати збірку, не було. Виручили туристи-ветерани - Віталій Петраш і Юра Калюжний та інші друзі Ісаака Мойсейовича. Вони відшукали кошти для видання його творів. Так з`явилася збірка “А закаты горят, как пожары”...

Якось увечері до Клейнера прийшли друзі. Обговорювали наступні туристичні походи. І раптом у вчителя стався серцевий напад. Урятувати Клейнера не вдалося...

Останній промінь сонця

Сестра дізналася про смерть брата 2 серпня 1995 року. Пізньої ночі їй зателефонували з селища Куликівки на Чернігівщині, де мешкав Ісаак Мойсейович, і сповістили, що той помер. А вона ж так сподівалася, що він приїде до неї, вони разом зустрінуть старість, мріяла, як турбуватиметься про брата... «Ісаак був безкорисливою, кришталево чесною людиною, оптимістом, любив людей, життя й природу, - розповідає сестра. - Всюди, де бував, відчувалося тепло, лунав сміх, усе ніби освітлювалося яскравими спалахами. Він зігрівав усіх знайомих своїм внутрішнім вогнем і доводив, головне в житті - це любов. Любив дітей і дорослих, не звертаючи уваги на їхнє соціальне становище чи культурний рівень...» Віддати останню шану знаному Вчителю і Краєзнавцю прийшло багато людей: учні школи, туристи, його друзі, жителі Куликівки, керівники району. З Ісааком Клейнером прощалися в його дітищі - Будинку туризму. Домовина тонула у квітах. Плакали присутні, лив дощ. Розпочалася гроза. Велетенські блискавки розрізали небо. Гриміло...

На цвинтар прийшло багато людей. Несподівано сонячне проміння прорвало хмари й зазирнуло в домовину, де вічним сном спав Ісаак Мойсейович... Після грози та зливи розпогодилося. Природа ніби теж прощалася з Клейнером. Під час поминання — гарні слова про нього й сльози. Ридала і його гітара в руках друзів, які виконували пісні, написані автором на свої вірші. Зі стін зали сумно спостерігали намальовані Клейнером картини.

Клейнер був талановитим Учителем: відмінник народної освіти, старший учитель, відзначений грамотами Міністерства, обласного та районного відділів освіти. Він вільно володів шістьма мовами: українською, російською, англійською, німецькою, ідиш та іврит.

Мандрівки не закінчаться ніколи!

Найцінніше у Клейнері, відзначають усі, хто знав його - це простота й щирість. Його пісні та вірші милозвучні, їх і тепер співають туристи України. Ісаака Мойсейовича любили по-справжньому. Вдячні туристи різних поколінь на зібрані та зароблені ними кошти поставили на могилі Клейнера пам’ятник із чорного мармуру з написом: «Пішов у вічність, зоставшись з нами назавжди». На лавиці біля пам’ятника можна часто побачити дітей і дорослих. Туристи приносять на могилу квіти й подумки розмовляють зі своїм наставником...

Він так і не одружився. Усе своє життя присвятив дітям. Користувався великою повагою не лише серед школярів, але й серед їхніх батьків. Його поважали жителі Куликівки й навколишніх сіл. У інших містах у нього теж було багато друзів...

Та найбільше Клейнер любив Україну, її звичаї та культуру. За кордоном не міг забути тих місць, де проминула більша частина його життя, й відчував біль за втраченою Батьківщиною, що знайшло відображення в його вірші «Ностальгія»:
Як в мареві легкім, нам ніжно синіє
Далеке дитинство, далеке минуле,
І в душу вповзає змія-ностальгія,
Щоб ми пам'ятали, щоб ми не забули
І батьківську хату, і яблуню в цвіті,
І матері слово, з молитвою схоже,
І все, що для нас найдорожче у світі,
А іншим дрібницею видатись може.
Нас часто минуле тривожить і кличе
Назад повернутись в життєве світання,
Щоб знову побачить знайомі обличчя,
Щоб знову зустрітися з першим коханням...

Клейнер відомий як на Поділлі, так і на Поліссі. На меморіальній дошці туристичного клубу написано: «Він, як Данко, віддав своє серце дітям...»

Вулиця Паркова в Куликівці перейменована на вулицю імені Клейнера.

Дітище Клейнера живе: туристичний клуб «Вогнище» здійснив уже більше 30 тисяч мандрівок...





       
© КУЛИКІВСЬКА РАЙОННА РАДА, 2014