Головна 
 Районна влада 
 Візитівка району 
 Новини  
 Гуманітарна сфера 
 Відпочинок 
 Довідка 
 Сторінки установ і організацій 
 Сторінка депутатів 
Головна
Пошук
Контакти
Мапа сайту

Візитівка району
Cимволіка
Історична довідка
Видатні особи
Потенціал економічного розвитку
До 90-річчя Куликівського району

Пошук по сайту


Авторизація

Запам'ятати мене на цьому комп'ютері
  Забули свій пароль?
  Реєстрація


Головна

Версія для друку Версія для друку

У СЯЙВІ ГАРЯЧИХ СЕРДЕЦЬ

 “Лобістський потенціал Віталія Коржа у сфері розвитку
телекомунікацій можна було б вважати значним,
якщо б не одне “але”: особисто депутат більше зацікавлений
питаннями відродження національної культури”.
Віталій Кукса
“Власть денег”, № 18–19, травень 2006 р.

Я – щаслива людина. У цьому легко пересвідчитись, побачивши мене хоча б один раз у колі моїх рідних, колег або навіть випадкових знайомих. Це вже така властивість моєї вдачі –– бути дзеркалом–генератором: звідусіль відбивати та посилювати ентузіазм добра і випромінювати енергію щастя на радість людям. Рідко коли буваю роздратованим. Впевнений: коли життя щодня сповнене сумлінної праці на суспільній ниві, тоді й врожай добра не забариться.
Аналізуючи свої вчинки, наміри й бажання, доходжу висновку, що робити добро –– це головне життєве призначення, покладене на мене Вищою Силою. Навіть ім’я моє, Віталій –– людяний, той, що живить, дає життя, животворний –– відображає сенс мого покликання. Воно визначило мою долю, в якій благодійність є невід’ємною рисою мого характеру.

 

 

Корж Віталій Терентійович,

нар. 16.08.1938 р. Технічне училище, Харківський інститут інженерів залізничного транспорту, аспірантура, кілька інших вітчизняних і закордонних навчальних закладів у галузі фінансів та бізнесу. Кандидат економічних наук. Понад 80 опублікованих наукових праць. З 1995 р. президент компанії “Глобал Юкрейн”, розробки якої висунуто на здобуття Державної премії України в галузі науки і техніки.

Серед численних нагород і відзначень особливо цінною для себе вважає Пам’ятну медаль та Грамоту за активну участь у підготовці та проведенні візиту Святішого Отця Іоанна Павла II Папи Римського в Україну у 2001 році.

Мені насправді дуже приємно допомагати людям. Де б не трудився –– чи робітником на ремонті залізничних колій, а потім бригадиром, техніком, інженером, чи згодом, коли працював на керівних посадах у промисловості і науково–дослідних установах, чи вже як засновник і керівник науково–виробничої фірми –– завжди намагався допомогти творчим людям, нашій талановитій молоді. Завжди знаходив можливості, щоб конкретними доброчинними справами і вчинками підтвердити зміст і сенс мого імені.
Мабуть, через таку вдачу та ще й як фундатора Міжнародної літературно–мистецької премії ім. Олени Теліги (лауреати: Ліна Костенко, Михайлина Коцюбинська, Ніна Марченко, Лариса Крушельницька), мене обрано до Опікунської ради Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка, до правління Міжнародного доброчинного фонду “Українська хата”, оргкомітету Всеукраїнського благодійного фестивалю мистецтв “Майбутнє України –– її діти”, оргкомітету Міжнародного конкурсу “Моє слово про Шевченка” та ін.
Вважаю, що витоки мого постійного прагнення прислужитися розвиткові національної культури кореняться у традиціях рідного села Дроздівка на Чернігівщині, в якому благодійність віддавна ведеться од прикладу чотирьох братів Прокоповичів, котрі ще на початку ХІХ століття збудували церкву в центрі села, школу, лікарню, ремісниче училище, відзначилися багатьма іншими доброчинними справами.
Дуже щасливий тим, що я –– народний депутат України. Щасливий не тому, що маю якісь привілеї. Зрештою, моє соціальне становище, незалежно від нинішнього статусу, дає можливість не перейматися занадто особистими проблемами. Натомість радію, що маю головний привілей – якнайбільше використовувати величезні можливості депутата і громадського діяча для утвердження незалежності нашої держави, для зміцнення моєї Батьківщини, для конкретної допомоги моїм землякам, всім громадянам України.
Вірю людям. Вірю, що в Україні є достатньо багато чесних, сумлінних, працьовитих людей, котрі здатні на самопожертву в ім’я Вітчизни. Проте далеко не всі вони мають умови для того, щоб самопожертва була максимально дієвою і корисною у наслідках для Української Нації. Як депутат, я маю такі умови, а головне –– маю перед собою яскравий приклад для наслідування такої самопожертви у праці на піднесення Нації з колін.
Знаю, бачу, як самовіддано працюють мої колеги –– Юлія Тимошенко, Левко Лук'яненко, Олег Білорус, Олександр Турчинов, Микола Томенко, Ярослав Федорчук, Сергій Шевчук, десятки й сотні моїх товаришів і друзів у Радах різного рівня по всій Україні –– члени партії “Батьківщина”.
“Партій багато, а “Батьківщина” у нас одна!” –– під цим гаслом ми працюємо і живемо у наш буремний час, не маючи часу на спочинок.
У “Батьківщині” я почуваюся напрочуд комфортно і надзвичайно щасливий тим, що доля дала мені радість зустрічі з пані Юлією Тимошенко –– людиною унікальною, харизматичною, взірцем порядності, розсудливості, працьовитості і духовної повноти. Сприйняв як великий знак долі, коли з березня 2005 року, після призначення Юлії Володимирівни на посаду керівника Уряду, мені прийшлося за квотою БЮТ зайняти її місце у сесійній залі Верховної Ради і одразу пірнути у штормове море депутатських обов’язків.
“Справедливість є. За неї варто боротися!” –– це одна з тез “Маніфесту справедливості”, з яким БЮТ вийшов до людей на передвиборні перегони 2006 року. Маніфест у п’ятнадцяти постулатах чітко і зрозуміло сформулював засади, умови і елементи Системи Справедливості, на основі якої БЮТ береться побудувати дійсно щасливе майбутнє України і Української Нації.

Ми торуємо власний шлях, бо бачимо, що сучасний світ заміщує цінність людської свободи диктатом грошових або політичних інтересів.
Ми торуємо власний шлях, бо відчуваємо, що егоїзм і соціальний цинізм набувають статусу псевдорелігії, а заповідь про рівність можливостей є майже забутою. Ми живемо у пору тероризму та зневаги до визнаних правил моралі.
Ми обираємо шлях справедливості.

Із преамбули до Маніфесту справедливості.

Я щасливий тим, що доля подарувала мені можливість пліч–о–пліч працювати з авторами цього документу і боротися за втілення його в життя. Боротися проти зневіри і відвертого саботажу з боку сил, котрі будь–що прагнуть збереження в Україні кримінальних порядків з епохи кучмізму і кучмономіки, яка ще далеко не закінчилася.
Що це таке – суспільство справедливості? Як я собі уявляю, це така велика загальнонаціональна родина громадян, в якій кожен живе між своїми. В якій панує гармонія стосунків і кожен розуміє просту річ: якщо ти, твій сусіда і сусід твого сусіди не обманює, не бреше і кожен зробить по одній добрій справі для ближнього, тоді кожен з них матиме не по одній, а по три добрих справи. Бо добрі справи завжди складаються і збагачують, тоді як справи погані, злі, брехливі обов’язково від когось щось віднімають і збіднюють.

Мені й моїм колегам постійно болить запитання: Чому ми бідні в багатій країні? Нам болить, бо ми знаємо відповідь: Тому що в нашій Батьківщині панує несправедливість, тому що справедливості в Україні дуже мало, тому що за справедливість, яка кожній людині має належати за Божим правом, нині треба боротися мало не на кожному кроці.
Мало не на кожному кроці зустрічаємо носіїв зла, підступності, брехні, зради. Адже тероризм, як форма зла, виявляє себе не лише у бомбових нападах на Близькому Сході. Він тут, поряд з нами: у несправедливих рішеннях продажних судів, у яких громадяни роками безнадійно добиваються правди; у системному відокремленні громадян від впливу на безсовісних можновладців, які добре собі мають біля державного “корита”; у потужній мережі корупційних зв’язків чиновництва, яке тримає у “тіні” половину господарства України тощо.
Я і мої колеги усвідомлюємо наскільки важко побудувати Систему Справедливості. Але ми твердо знаємо напевно: щоб побудувати, треба будувати. Добре це знаю, як інженер–будівельник шляхів сполучення. Знаю про будівництво і про сполучення. Коли сполучення з мережею Інтернет в Україні мають менше 5 % громадян, такому суспільству ще далеко до громадянського, його недостатньо знають у світі, та й громадяни цього суспільства мало знають про сучасний світ. Бо громадянське суспільство – це й інформаційне суспільство.
Ми не маємо права на марні мрії. Вже зараз необхідно кожному у своїй справі, у своєму бізнесі робити хоч маленькі, але практичні кроки для реалізації тих неосяжних можливостей, які може надати нашій державі стрімкий прорив у інформаційні технології.
Сказано – зроблено. На початку червня 2006 року за активної участі моїх колег, власним коштом, на свій страх і ризик розпочали реалізацію інвестиційного проекту ”Створення та розвиток інформаційної інфраструктури Куликівського району Чернігівської області”.
Так я розумію завдання розвитку інформаційного суспільства: починати з конкретного села і району на додаток до зусиль на загальнодержавному рівні. Так я роблю ще один маленький крок до побудови суспільства справедливості і правди та наближення свідомості мешканців звичайного українського села до розуміння стандартів організації життя в об’єднаній Європі.
Україна має знайти свій шлях і показати приклад усвідомлення унікальної цінності людського життя.
Я щасливий чоловік і батько двох синів, котрі добре відомі, як фахівці світового рівня у галузі телекомунікацій, зокрема мають безпосереднє відношення до створення і розвитку українського сегменту мережі Інтернет та розвитку простору в домені .UA.
Сучасні високі технології – це не мета, а лише засіб досягнення певного рівня розвитку суспільства – інформаційного суспільства. Це один із вкрай необхідних засобів побудови щасливого, справедливого життя. Життя по правді Божій, у гармонійному поєднанні людської душі й тіла з природою.
На разі ми бачимо, що люди сплюндрували, спаплюжили високу ідею Творця, споганили середовище, в якому має жити людина. Якщо надалі збережуться нинішні темпи “прогресу” нашої цивілізації, то ми самі себе знищимо. Тому побудова суспільства справедливості й моральності стає життєвою необхідністю Української Нації.
Я сприймаю Бога, як всесвітній контролюючий орган, який, не порушуючи демократичного права людини на власну волю, дає попереджуючі сигнали спрямовані на совість кожної особи. У всякому разі, моя совість сприймає ці сигнали і допомагає мені обирати більш правильні рішення. У мене душа болить, коли бачу, як людина робить очевидні дурниці, припускається глупоти, бреше, паскудить життя собі й іншим, втрачає час свого неповторного буття.
У мене душа болить від усвідомлення, що занедбується рідне слово і рідна культура, що молодь забуває народні пісні, що українська книжка в Україні мусить пробивати собі дорогу немов на чужині.
У моєму дитинстві співали всі. Зійшлися двоє – і вже співають. Пряде або вишиває жінка при каганці й співає. Співають в родині, співають на лавці перед двором, співають йдучи на роботу, при роботі й повертаючись пізно з поля.
Зараз, як збираємося у приміщенні нашого Чернігівського земляцтва у м. Києві, то звичайно починаємо із “Стоїть гора високая…”
Робота у парламентській фракції БЮТ – поки що без мелодій. Ситуація в Україні мобілізує до серйозної, копіткої, напруженої, часом нервової діяльності. Не до співів. Але дух партнерства і солідарності гріє душу як жіноча, материнська пісня. Завжди відчуваю поруч особу і слово Юлії Володимирівни Тимошенко. Чи беру текст нею написаний, чи слухаю її голос, завжди збагачуюсь її чесною, послідовною, аргументованою думкою, світлом її полум’яного, патріотичного серця.
Власне це є характерним для всіх бютівців – гарячі серця, несхибні переконання, тверді характери і любов до ближнього. У сяйві їх гарячих сердець я почуваюся дивовижно щасливим.

Віталій Корж

Червень 2006 р.





       
© КУЛИКІВСЬКА РАЙОННА РАДА, 2014