Головна 
 Районна влада 
 Візитівка району 
 Новини  
 Гуманітарна сфера 
 Відпочинок 
 Довідка 
 Сторінки установ і організацій 
 Сторінка депутатів 
Головна
Пошук
Контакти
Мапа сайту

БАКЛАНОВО-МУРАВІЙСЬКА сільська рада
Голова сільської ради
Історична довідка
Видатні земляки

Пошук по сайту


Авторизація

Запам'ятати мене на цьому комп'ютері
  Забули свій пароль?
  Реєстрація


Головна / Районна влада / Сільради / БАКЛАНОВО-МУРАВІЙСЬКА сільська рада

Видатні земляки

Версія для друку Версія для друку

Славні земляки

Енциклопедичні знання і палкий патріотизм

На нещодавній зустрічі Чернігівського земляцтва у м. Київ я мав розмову з Вадимом Леонтійовичем Скуратівським, людиною, яку не осягнеш за якихось 15-20 хвилин, інтелект якої є гордістю української нації, а факт, що це наш земляк з Куликівщини, робить цю гордість подвійною. Але спочатку трохи знайомства.

У сім`ї сільських вчителів Скуратівських було двоє дітей. Обоє синів мали надзвичайні здібності. Старший Олег вільно володів 12 мовами. Молодший, Ва-дим, ще школярем вивчив напам’ять велику радянську енциклопедію. Його обдарованість помітив сільський вчитель малювання, який отримав блискучу освіту в дореволюційному Петербурзі. Саме він почав долучати Вадима до історії світової культури.

У 60-ті роки Скуратівський приїхав до Києва. Це був незвичайний період. Молодь переймалася ідеєю національного відродження. Дискусії точилися по домівках, за склянкою чаю. У коло ось таких людей і потрапив молодий Скуратівський. Першим потрясінням було те, коли його брата заарештували за буржуазний націоналізм. Тоді Скуратівський закінчував аспірантуру при Київському університеті. Після довгих поневірянь без роботи, Скуратівський влаштувався у редакцію «Всесвіту», він міг писати, видавати свої сюжети, які народжувалися у нього безкінечно. Але ця стабільність була відносною.

У середині 70-х років, у самий розквіт застою, один з секретарів Центрального Комітету партії захищав докторську дисертацію. Відповідно, на захист прийшло ледь не все ЦК КПУ. А оскільки робота була присвячена партійності і народності мистецтва, очікувалося її тріумфальне схвалення. Проте трапилося непередбачене...

Вадим Леонтійович Скуратівський, на той час вже відомий вітчизняний культуролог, провалив тоді не тільки чужу бездарну дисертацію, а й всю свою подальшу академічну кар’єру. І тим не менше, це не завадило йому стати тим, ким він є сьогодні...

Скуратівський не шукав визнання за кордоном. Коли його перестали друкувати в українських журналах, він взявся за русистику і посилав свої статті в Москву. Коли його вигнали взагалі з літературознавства, він почав займатися історіографією, не пускали туди - долучався до кінокритики. Його знання були настільки великими, що не мало значення, з якої саме царини повертати людям культуру. В 50 років він вперше отримав постійну роботу. Його почали активно друкувати, запрошувати на телебачення і навіть пропонували членство в партіях. Партії він обминав, а ось попрацювати над телециклом “Монологи” Вадим Скуратівський погодився. І хоча кожна його програма відкривала цілий пласт історії світової культури, через кілька місяців її закрили, бо вона просто не мала рейтингу. На жаль, у дешевих поп-зірок він набагато вищий.

У його столі так і залишилися б лежати написані ним три докторські дисертації, якби не дружина Ірина Панченко. Вона попросила перекласти з німецької статті про Юрія Олешу. Згодом Ірина виїхала до Америки, але перед тим просто примусила Скуратівського зібрати і подати документи в Академію мистецтв. Членкором його обрали одноголосно. Навіть при таємному голосуванні.

І ось я із хвилюванням веду розмову з відомим істориком, культурологом і мистецтвознавцем, а нині професором Університету кіно, театру і телебачення імені Карпенка-Карого, дійсним членом академії мистецтв України В.Л.Скуратівським.

- Вадиме Леонтійовичу, які спогади залишилися у Вас про рідну Куликівщину? .

- Мій батько, як директор школи, пропрацював не в одній школі Куликівського району. Я скрізь почував себе, як вдома, а до Куликівки приїзжав на шкільні олімпіади. Для мене вона видавалася центром цивілізації як тепер, скажімо, Нью-Йорк, Вавілон! Пам’ятаю екскурсію на льонозавод. Там нам показували трофейне фінське обладнання.

Потім в середині 50-х років ми виїхали до Чернігова. Але і через роки після навчання у міських школах і вишах я не забув про край свого дитинства, особливо ті місця, де була зачарована довженківська Десна. Це світ, який існує сотні і сотні років, існуватиме, сподіваюся, і після нас. І треба завжди пам’ятати, звідки ти прийшов. Але і повертатися буває важко, бо померли вже мої батьки, пішов із життя брат.

Згадую розповіді матері про Куликівщину часів війни. Вона була партизанським зв’язківцем. Із Бакланової Муравійки пробиралася до Куликівки і підкидала поліцаям листівки з текстом амністії від Верховного головнокомандування. Прощення обіцяли тим, хто не забруднив руки у крові, закликали із зброєю в руках перейти до партизанів.

Ходила мати зі мною маленьким на руках. Одного разу, коли поверталися додому, нас наздогнав і посадив на сани начальник куликівської поліції. Було це у 1943 році. Над головою раптом пролетіли радянські літаки. Начальник поліції сумно промовив: “Ну що, радієте? А от мені прийдеться вмирати від російської зброї”. Потім чули, що був він радянським розвідником, але про подальшу долю невідомо.

- Мабуть, на землі дитинства і юності Ви отримали перші уроки життя, які в тій чи іншій мірі визначили Ваш подальший світогляд?

- У 1959 році, коли було мені 17, я проходив вночі Куликівкою, прямуючи до Орлівки, рідного села моїх діда і баби. І чую з репродуктора голос Хрущова: «У нас нет политических заключённых!». А в цей час мій брат сидить у концтаборі, як український буржуазний націоналіст. Тож йду собі і думаю: “А хто тоді мій брат? Він же не бандит”. Добре пам’ятаю також, як важко жили люди в кінці 40-х і всі 50-ті роки. У 1951 році моя мати-вчителька відвідувала учнів по хатах і розповідала, що у половини немає хліба. А радянська влада від початку говорила, що вона найкраща на землі і все у нас гаразд. І я став підозрювати, що не все те є правдою про минуле, чим годував нас офіціоз.

- Іноді просто дивуєшся: скільки непересічних, талановитих людей вийшло навіть з нашого невеличкого району! А таких районів в Україні десятки. Чому ж, на Вашу думку, при такому інтелектуальному, духовному потенціалі наші справи йдуть досить кепсько?

- Якби не сотні таких районів, як Куликівський, то справи в Україні могли б бути ще гіршими. А, взагалі то, людина – істота не ідеальна. Це стосується не лише українців, а й ісландців, латишів та всіх інших. Як почалася економічна криза, латиші схотіли розгромити свій парламент, а ісландці – банк. Українці, попри всі негаразди, поки що ведуть себе пристойно. Я жив і в Америці, і в Швейцарії та інших країнах і мушу Вам сказати: скрізь по-своєму важко.

- І все ж іноді останнім часом здається, що ми, українці, наче Богом прокляті.

- Не перебільшуйте! Варто поговорити з італійцем чи фіном, і від них почуєш, що в їхній країні таке робиться! Людина на планеті від полюса до полюса постійно переживає важкі ситуації. Їх треба долати, але сподіватися, що скоро все буде гаразд, не доводиться. Герой одного із фільмів великого італійського кінорежисера Фелліні каже кардиналу: «Ваше преосвященство, я нещасливий!» На що той відповів: «А хто Вам сказав, що Ви маєте бути щасливим?»

Не думаю, що українці щодо складності проблем якась особлива нація. Так, у нас дуже непроста історія, але, перепрошую, хіба вона легша у поляків, молдаван, румунів та інших? Можливо у них були трохи менші втрати, ніж в Україні, яка стала оперативним простором двох світових війн. Але до цього треба ставитися спокійно і долати ті чи інші перешкоди, робити все добре для рідного краю, де народився.

Із славним земляком спілкувався Сергій ГОРБЕНКО





       
© КУЛИКІВСЬКА РАЙОННА РАДА, 2014