Головна 
 Районна влада 
 Візитівка району 
 Новини  
 Гуманітарна сфера 
 Відпочинок 
 Довідка 
 Сторінки установ і організацій 
 Сторінка депутатів 
Головна
Пошук
Контакти
Мапа сайту

ВЕРЕСОЦЬКА сільська рада
Голова сільської ради
Історична довідка
Фотогалерея
Рішення

Пошук по сайту


Авторизація

Запам'ятати мене на цьому комп'ютері
  Забули свій пароль?
  Реєстрація


Головна / Районна влада / Сільради / ВЕРЕСОЦЬКА сільська рада

Історична та соціально-економічна довідка села Вересоч

Версія для друку Версія для друку

Вересоч. Кроки крiзь столiття

Василь ОВДIЄНКО, вчитель iсторiї, с.Вересоч.

Заснування села

Iсторiя села мiстить багато загадок. Однiєю з них є його назва.

Через село протiкає рiчка, яку мiсцевi жителi називають Смо-лянкою. Її витоки знаходяться бiля села Орлiвка. Через 50 км вона впадає в Десну бiля села Хиба-лiвка. Єдиною притокою Смолянки є рiчка Багачка, яка бере свiй по-чаток бiля Вертiївки. Але ж за офi-цiйними документами (i нинiшнiми, i давнiми) ця рiчка носить назву Вересоч, i залишається загадкою: хто кому дав назву чи рiчка селу, чи село рiчцi?

На березi рiчки були буйнi за-ростi вiчнозеленої кущової рос-лини - вересу. Коли навколишнi де-рева i кущi восени скидали листя, верес залишався вiчнозеленим цiлий рiк. Мабуть, ще в старовиннi часи мiсцевi жителi поклонялись йому. Крiм того, верес - надзви-чайно чудодiйна цiлюща рослина.

Лiки виготовляють з гiлочок та листя рослин, з квiтiв i ягід. Цими лiками зцiлювали людей вiд рiзних хвороб. Вони заспокоюють нерво-ву систему i навiть лiкують тубер-кульоз. Верес був також медоно-сом i цвiв раз у два роки. Ягоди його були в основi плоскими i ви-користовувалися для виготов-лення настоїв та вiдварiв.

Мед, який з нього збирали, був гiркий на смак i використовувався, як чудодiйнi лiки вiд хвороб пiд-шлункової залози, печiнки, нирок i всього кишковика. Можливо, ще в стародавнi часи люди виготовляли з нього надзвичайно пiдбадьо-руючий напiй, яким користувалися воїни перед боєм. Тому найбiльш вiрогiдно, що назва села Вересоч походить вiд цiєї чудодiйної рослини.

За радянських часiв iснувала легенда, що село Вересоч засну-вали козаки сотника Вереса, якi йшли в 1654 роцi вiд присяги мос-ковському царевi. Вони збудували на територiї села козацьке укрiплен-ня - сiч. Вважалося, що село ранiше називалося Вересiч. Навiть в кiнцi 19 столiття залiзнична станцiя iме-нувалася Вересiч. Але ще на по-чатку ХVII столiття i пiзнiше в доку-ментах село називалось Вересоч. Це пiдтверджують i зiбранi в се-рединi ХIХ столiття фольклорнi ма-терiали. Зокрема, побутували пе-рекази: «Переїхав мiст у Вересочi - можеш їхать, куди хочеш», або «Ти такий поганий, як вересоцька греб-ля».

Iсторiя села охоплює дуже довгi часи. Археологами з Чернiгiвського педагогiчного унiверситету на тери-торiї села були знайденi кiстки ма-монта. Це свiдчить, що на територiї села - це в палеолiтi були стоянки мисливцiв. Типова стоянка була вiд-крита видатним українським архео-ло-ом Вовком 100 рокiв тому в селi Мiзин Коропського району. Там були знайдені житла людей, зроблені з кiсток мамонта, покритими шкура-ми. Вони вiдносились до верхнього перiоду палеолiту, епохи солютре. Це приблизно 18 тисяч рокiв до на-шої ери. Це перiод останнього осташкiвського (вюрмського) зле-денiння.

Iз IХ столiття Чернiгiвщина вхо-дила до складу держави Київська Русь. В цей час вiдзначався бурх-ливий розвиток ремесла, земле-робства, торгiвлi. Зростали мiста - Чернiгiв, Новгород-Сiверський. Але пiвденнi райони Чернiгiвщини за-знавали частих нападiв кочiвникiв. Степ споряджав швидкi кiннi загони, якi грабували населення, гнали в тяжкий полон жителiв. Особливо частi були побiги половцiв-куманiв. Вони грабували i палили села i мiс-течка, гнали в полон населення. Князiвськi дружини не завжди могли протистояти їм. Тому Чернiгiвський, Київський i Переяславський князi Святослав, Iзяслав, Всеволод в ро-цi 1060 стали наймати для охорони пiвденних рубежiв iнших кочiвникiв або ковуїв. Це були торки, чорнi клобуки (кора-колпаки), берендеї, хозари. Так, на територiї сучасної Куликiвщини вони були поселенi в районi Ковчина та Вересочi. В селi вiд їх поселення залишився топонiм Козаровщина, але тут були i слов’янськi поселення, якi швидко розвивалися з IХ по ХIII столiття. Так, слов’янське поселення, можливо, було i на територiї села Вересоч. Але для доказу цього в селi необхiдно провести глибокi археологiчнi до-слiдження. Пiсля навали татаро-монголiв, розвиток краю загаль-мувався бiльш як на столiття.

Iз ХIV столiття Сiверщина вi-дiйшла до Русько-Литовського кня-зiвства, яке завдало татарам у 1362 роцi рiшучої поразки на Синiх Водах. Чернiгiвщина в ХV столiттi стає аре-ною запеклої боротьби мiж Лито-вським князiвством, яке у 1569 роцi об’єдналося з Польщею (Люблiнська унiя). Золота орда розпалась на ряд ханств. Кримське ханство у 1475 роцi стало васалом Туреччини. З цього часу розпочались регулярнi набiги татар на Україну. Для бороть-би з цiєю небезпекою в кiнцi ХV сто-лiття виникло козацтво, яке дало друге дихання для розвитку Ве-ресочi.

На початку ХVII столiття Вере-соч - мiстечко, яке налiчувало бiля 200 дворiв з поселенням бiльше 1000 осiб. Початок ХVII столiття оз-наменувався в Московському цар-ствi «смутними временами». Поля-ки хотiли на вiльний московський престол посадити своїх ставлени-кiв. Вiйськовi дiї мiж московськими i польськими вiйськами тяглися аж до 1618 року. Коли було укладено Деумiнське перемир’я, Чернiгiвщина вiдiйшла до Речi Посполитої. В 1636 роцi було утворене Чернiгiвське во-єводство, село Вересоч стало цен-тром округи i прирiвнювалось до Борзни, а далi бачимо, Вересоч - со-тенне мiстечко Нiжинського козачо-го полку. Якi ж свiдчення є про те, що в ХVII -ХVIIIст. Вересоч - мiстеч-ко. В мiстечку розвивались ре-месла. Ремiсники однiєї спецiаль-ностi селилися по кутках, утво-рюючи, мабуть, цехи. До цього часу в селi збереглися назви куткiв за спецiальностями ре-мiсникiв.

Це Сокирня, де виготовляли металевi речi з залiза, зроблено-го з болотної руди. В селi було багато прiзвищ Коваленки. Другим кутком є Ткачiвка, де колись з льо-ну i конопель ткали полотна на про-даж. Один з куткiв села назива-ється Лози. Тут ремiсники виго-товляли корзини, кошики, кошi, ко-лиски. На кутку, який носить на-зву Глинки i який славився хоро-шими сортами глини, виробляли цеглу - сирiвку для облаштування печей i рiзноманiтний глиняний посуд. Згiдно з реєстром, в мiс-течку жили козаки Коробки, Бру-ховецькi, Iгнатенки, Вiтри, Мураш-ки, Матяхи, Гриценки. Серед реє-стровцiв були представники ко-зацької старшини та української шляхти. Це Дурицькi, Коробки, Бруховецькi, Зеленськi, Овруцькi. Серед них були представники ви- сокої козацької старшини, якi мали власнi герби. На гербi Коробок зображений круглий щит з пишними наметами i мантiєю. На щитi зображений ко-рабель. Мабуть, представники цього роду неодноразово вiдзна-чались у морських походах у ХVII столiттi.

Такий же герб з таким же наме-том i мантiєю був у Бруховецьких. Кольори гербiв - смарагдовий, блакитний, пурпурний та дiаман-товий свiдчили про мудрiсть, пат-рiотизм i доблесть цих родичiв. Представники роду Коробок не-одноразово були чернiгiвськими полковниками. На чолі округу

(Закінчення. Початок у № 33)

В 20-х роках ХVII столiття Чер-нiгiвщина вiдiйшла до Речi Посполитої. В 1635 роцi було утворене Чернiгiвське воєводство. На чолi якого був поставлений великий польський магнат Калiновський. Згiдно з адмiнiстративним подi-лом, воєводство дiлилося на два повiти - Чернiгiвський i Новгородський (Сiверський). Чернiгiвський по-вiт дiлився на округи: Городенський, Седнiвський, Чернiгiвський, Слобiнський, Менський, Борзня-нський, Нiжинський i Вересоцький.

На картi французького iнжене-ра-фортифiкатора Г.Л. де Боплана, яку вiн склав у 20-30 роках ХVII ст., Вересоч була як велике село чи мiстечко. Боплан залишив також цiннi записки про Україну першої половини ХVII столiття. Хто ж був Боплан? Як спецiалiст по по-будовi модифiкацiй фортець, вiн був запрошений на службу польсь-ким королем. Боплан з симпатiєю ставився до українського народу, але вiн мусив робити те, що йому наказували.

За розпорядженням коронного гетьмана Речi Посполитої С.Конєцпольського вiн збудував на по-чатку Днiпрових порогiв фортецю Кодак, яка по тодiшнiх оцiнках була неприступною. Фортеця Кодак перекривала головнi шляхи руху ко-закiв до Запорозької Сiчi. Конєцпольський, привiвши реєстрових козакiв до фортецi, бундючно заявив: «Ось дивiться, ця фортеця, збудована людськими руками, неприступна». Йому вiдповiв сотник реєстрових козакiв Богдан Хмельницький латинською приказкою: «Людськими руками зроблено, людськими руками й руйнується». Вже незабаром запорозькi козаки пiд командуванням Iвана Сулими штурмом взяли фортецю i вибили ввесь гарнiзон в 1635 роцi. Вересоч на той час була багатим мiстечком. Нiжинський вiйт Васюжинський претендував на Хиба- лiвку, яка була важливим мiсцем торгового шляху з Вересочi через Десну.

Вересоцький округ був майже в два рази бiльший, нiж сучасний Куликiвський район. Його площа була близько 350 кв. миль i охоплювала, крiм Куликiвського, частини сучасних Нiжинського, Менського i Борзнянського районiв. Невiдомо, скiльки «димiв» або дворiв на той час було у Вересочi. Але коли в 1654 роцi посли московського царя приймали присягу на вiрнiсть, то в своїх записках вони називали Вересоч або великим багатим селом, або мiстечком, в якому було 150 дворiв козакiв i мiщан. У дворi жила типова для України ХVII-ХIХ столiття велика сiм’я. В неї входили дiди, батьки, сини з сiм’ями. А середня сiм’я на той час становила 8-10 чоловiк. На чолi сiм’ї стояв батько, влада якого над сiм’єю була дуже велика. Вiн керував роботами синiв. Без великої сiм’ї було важко, неможливо обробляти землю, осушувати її та розчищати вiд чагарникiв. Велика сiм’я також захищала межi своїх земельних володiнь, дуже часто лаючись i навiть б’ючись iз сусiдами.

Сiнокоси i пасовища в мiстечку були спiльними, але бiльшiсть угiдь мала власникiв.

До цих пiр в селi є топонiми, якi вiдображають iмена власникiв: Носальова левада, Приймачкова долина, Супуркове болото. На той час в селi була П’ятницька дерев’яна це-рква, яка теж мала землю та iншi угiддя. До цього часу зберiгся топо-нiм Попове болото.

Коли батько козак не повертався з походу, владу в сiм’ї брала в свої руки жiнка-мати. Жiнки в коза-кiв в ХVII ст. по всiй Українi взагалi, i в Вересочi зокрема, мали права рiвнi з чоловiками, а в окремих випадках навiть бiльшi. Чому ж це так вiдбувалось? Майже кожної весни, лiта i осенi козакiв кликала сурма в похiд. То проти татар i туркiв, то полякiв. Вони вертались додому ли-ше пiзньої осенi, бо в той час вiйсь-ковi дiї зимою майже не велись. Так само i чумаки збирались в дорогу весною, приїжджали додому в жнива, косили хлiба, а потiм знову їхали в дорогу. Вони вертались лише на посiв озимини.

Господарство трималось на плечах жiнок. А козак чи чумак всю зиму на печi вилежували боки, пораючи лише волiв та коней. Тому в цей час ми спостерiгаєм цiкаве явище. Свататись ходили не хлопцi, а дiвчата. Дiвчина приходила до хати хлопця, який їй сподобався i говорила: - Драстуйте, я ваша невiстка.

Часом вона застосовувала ще бiльш радикальний спосiб. Забиралась на пiч i там чекала вирiшення своєї долi. Якщо хлопець був проти, його вмовляли батьки, якщо були проти батьки, їх вмовляли су-сiди не порушувати традицiй. У переважнiй бiльшостi таке дiвоче сватання закiнчувалось весiллям.

У цей час iноземнi мандрiвники вiдмiчали на Українi ще одну цiкаву рису. В 1654 роцi антiохiйський патрiарх Макарiй III їхав у Москву через Україну. Вiн проїжджав також через Нiжинщину. Його син архидиякон Павло Алепський в своєму що-деннику записав про те, що в коза-кiв жiнки i дочки не лише грамотнi, а й знають порядок церковного спiву.

Яке ж було господарство в Ве-ресочi в той час? Козаки i мiщани займались землеробством, розводили велику рогату худобу, коней, овець. Про це свiдчать наявнiсть до десятка вiтрякiв, якi були в селi. На них перемелювали, в основному, жито. Пшеницю сiяли рiдше. Перемелювали також багато гречки. Переробляли на крупу просо i гречку. Вирощували соняшник, б’ючи з нього олiю. Так само з льонового насiння теж били олiю. У Вересочi була невелика торговиця, на яку приїжджали жителi навколишнiх сiл.

Вересоцькi ремiсники пропо-нували на нiй полотна з льону та конопель, вироби з лози i глини. Крiм того, ковалi продавали сокири i iнше сiльськогосподарське знаряддя. Вони виробляли для козацтва i деякi види холодної зброї: бойовi молоти-келепи, ножi-ко-лодачi та наконечники для списiв. Лимарi пропонували упряж для коней. Вироби вересоцьких ремiс-никiв та продукти землеробства вивозились на ринки Нiжина та Чернiгова.

Важливими предметами тор-гiвлi були дьоготь i деревне вугiл-ля. Дьоготь використовували для обробки взуття, вироблення коло-мазi. Часто його застосовували як лiки. До цих пiр в селi є топонiм, який називається Дьогтярня. Деревне вугiлля випалювали в лiсi, у так званих Скрипчиних ямах. Воно використовувалось в кузнях, домницях та для виробництва рiз-них видiв димних порохiв. Тому в 30-40 роках ХVII столiт-тя Вересоч була людним, багатим козацьким мiстечком.

Село Вересоч має дуже давню історію. Ще в далекі часи на його землях селилися люди. Археологи розкопали кілька людських поселень на території села, які відносилися ще до кам’яного віку. Ще за часів Київської Русі чернігівським князем на території села були поселені кочівники, які захищали кордони держави від нападів половців. Їх називали «ковуї». Через це в районі є село Ковчин, а один з топонімів села Вересоч носить назву «козаровщина». Можливо, ще тоді на території села було поселення, яке відігравало роль прикордонного поста.
Чому село було названо Вересоч? Є кілька варіантів походження його назви. Одні вважають, що його назва пішла від наявності заростів вереску. За іншим варіантом назва села походить від назви одного з божеств Вереса сіверянського пантеону. За третім варіантом назва села пішла від імені козацького сотника Вереса, який заснував це село. Також є цілий ряд догадок, коли виникло село. Одні вважають, що воно виникло в середині 17 століття. Але ж було знайдено на карті французького інженера Боплана, який був на службі у короля Речі Посполитої у 30-40 роках 17 століття. Якщо ж село попало на карту Боплана, то це вже було велике село або містечко.
Це підтверджується наступним, коли чернігівські землі відійшли в 1618 до Польщі, то в 1635 році було утворене Чернігівське воєводство, в якому був Вересоцький округ. Вересоч згадується в документах посольства, яке приймало присягу на вірність московському цареві в 1654 році, як містечко з повітом. У Вересочі тоді було 150 дворів, козаків та міщан. В селі була дерев’янна П’ятницька церква. Пізніше на її місці у 1885 році була збудована Троїцька церква.
Вересоцькі козаки належали до третьої сотні Ніжинського полку. Довгий час селом володіли ніжинські полковники Барсук, Жураківський, Забіла. З 1694 року гетьман Мазепа передав село ніжинському полковому писарю Івану Пироцькому, потомки якого володіли селом все 18 ст.
Селяни і козаки Вересочі займались хліборобством та скотарством. Як згадують тогочасні джерела на вересоцьких землях вирощували у великій кількості льон. Через село проходив шлях з гетьманської столиці Батурин на Чернігів. А в 19 ст. з Чернігова через Вересоч на Ніжин і далі на Південь йшов поштовий тракт, по якому через село проїжджали О. С. Пушкін і Т. Г. Шевченко.
Після селянської реформи, селяни Вересочі які вже у 18 ст. стали кріпаками, одержали волю, але не землю. У Вересочі на один козацький двір припадало 9,5 десятин землі, а на один селянський – 1,3 десятини.
В 1967 році у селі було 371 двір і населення 2264 чоловік. В кінці 19 ст. на Україні був демографічний бум, який теж торкнувся Вересочі. В 1897 в селі вже було 490 дворів і населення 3005 чоловік.
Іноземці ще у 17 ст. відзначали високий рівень освіти серед козацтва, бо при церкві ще з козацьких часів у селі Вересоч існувала церковноприходська школа. У 1876 році в селі відкрита міністерська школа I ступеня, а у 1880 році була створена земська російськомовна школа.
В 1909 році в селі було народне училище, в якому навчалось хлопчиків 92, дівчаток 4. В училищі працювало 3 вчителі. Навчальних посібників було 48 на суму 13 крб. 25 коп., а в бібліотеці було 275 книг. Багато жителів села були мобілізовані у царську армію і з 1914 року приймали участь у I світовій війні, яка загострила всі суперечності на Україні. Тому в березні 1917 році на Україні відбулась національно-демократична революція. У листопаді 1917 фронтовики встановили радянську владу.
В 1919 в селі введено семирічне навчання дітей, для яких в 1932 за проектом вересоцького вчителя Вітра розпочинається будівництво нової «Червоної школи». І уже у 1936 нова школа відкрила двері для 450 учнів. Паралельно з новою працює стара школа, яка дає освіту іще 450 чоловікам. В 1929 в селі організовано артіль «Червоний партизан». А потім почалась примусово-масова колективізація, яка закінчилась у 1933. Вона супроводжувалась так званим масовим розкуркулюванням. Частина селян, щоб не потрапити у сталінські тюрми або на будівництво каналів, де гинули масово люди, втікали на Далекий Схід. Інші розпродували чи вирізали худобу, продавали чи кидали хати. Із сім’ями виїжджали у міста на новобудови. На село обрушились в ІІ половині 30 років сталінські репресії. Її жертвами стали вчителі, активісти колгоспу. Вони загинули у сталінських кулагах.
22 червня 1941 почалася Велика Вітчизняна війна, а вже 8 вересня 1941 село було окуповане німецько-фашистськими загарбниками. В селі встановився жорстокий окупаційний режим. Були розстріляні сільські активісти. Молодь примусово відправляли на рабську працю в Німеччину. Але жителі села не скорилися ворогу. Вони саботували розпорядження окупаційних властей, зривали заготовки сільськогосподарської продукції, ховали молодь від відправки у Німеччину.
Сім’ї Нечипоренка Г.М. та Хлипи Х.Х. були у партизанському загоні «За Родину». Григорій Михайлович Ничипоренко, будучи командиром партизанського взводу, був посланий у село для диверсії. Партизани під його керівництвом підірвали залізничний міст на трасі Чернігів-Ніжин. Жителі села також мужньо боролися на фронтах Великої Вітчизняної війни.Льотчик-винищувач Іван Бокал загинув захищаючи Ленінград. Його товариші по крилу Іван Димар, Михайло Каращук не повернулися з грозового неба війни, як і багато інших односельчан.
Після війни жителі села стали відновлювати зруйноване війною господарство колгоспів, які об’єднались у 1950 в єдиний колгосп ім. Т. Г. Шевченка, який домігся значних успіхів у господарському житті.
У 1945 році Вересоцька школа отримала статус середньої. У 1964 педколектив складається із 58 учителів, учнівський колектив нараховує 886 учнів; навчання проводиться у дві зміни, утримується кролеферма, пасіка, шкільний кінь. 1963 -1969 роки були особливими у життєдіяльності школи та села. Про рівень знань учнів говорили їх перемоги на олімпіадах. Танцювальний колектив під керівництвом Шостак Ганни Демидівни виступав на столичних сценах, а дует у складі Заєць Ольги Павлівни та Сахно Тамари Олексіївни був призначений для вступу у концерті привітання учасників 21 партійного з’їзду у Москві.
Вихідці з села – нині відомі по всій Україні люди:
Казимір Григорій Максимович – генерал служби безпеки, Пашина Наталія Прокопівна – заступник голови державного казначейства України. Дашкевич Михайло Павлович - надзвичайний посол України в Алжирській республіки, брав участь у складі делегації України в роботі Генеральної Асамблеї ООН. Давиденко Микола Маркович – доктор геолого-мінералогічних наук. Чемпіоном параолімпійських ігор по легкій атлетиці є Городок Світлана Петрівна, Іваненко Юрій Миколайович – чемпіон тайського боксу. Директор Дроздівської школи та член спілки письменників України є Ліванко Людмила Миколаївна, а Бабенко Людмила Несторівна – лауреат премії ім. Шевченка, Каращук Катерина Семенівна – заслужений майстер народної творчості. Буй Катерина Федосіївна довгий час працювала редактором районної газети «Поліська правда». Глушко Михайло Дмитрович – працював головою Куликівської райдержадміністрації. Казимір Лариса Сергіївна – начальник відділу освіти Куликівської райдержадміністрації. Примак Федосій Михайлових – заслужений тренер України з лижних гонок. Дусь Володимир Миколайович – кандидат технічних наук. Пасько Володимир Феодосійович – кандидат географічних наук, старший викладач університету ім. Шевченка. Яценко Анатолій Іванович – відомий астроном.
Також хотілося б відмітити спортивне життя школи та села яке було увінчане великими досягненнями. Футбольна команда була кращою в області, було виборено 5 кубків.
У 1980 випускаються останні в історії нашої школи паралельні класи: А і Б. Знаменною віхою є газифікація та комп’ютеризація Вересоцької школи у 1998-2003 роках. На сьогодні у нашій школі навчається 106 учнів, педагогічний колектив нараховує 19 учителів. А завідує справами школи Демиденко Ольга Миколаївна.
Після значних реформ в Україні у селі Вересоч проведено ряд змін: газифікація села, зроблена електрична лінія «Чернігів – Ніжин» через залізничну станцію Вересоч. У зв’язку з цим вересочани мають легке сполучення із областю та столицею України.
В селі люди продовжують давню традицію землеробства та скотарства. Багато сімей мають угіддя та велику рогату худобу, також з’являється все більше фермерських колективів, наприклад сім’я Дугінова Ігоря. Із-за браку робочих місць у Вересочі молодь вимушена виїжджати до міст у пошуках роботи з цього мальовничого і славного села, яке так багате історією.
Але не зважаючи на все у селі розвивається культурно-розважальна програма. Вже стало доброю традицією відмічати день села на свято «Трійця». Директор будинку культури Пушкар Сергій Михайлович та художній керівник Примак Ніна Михайлівна є основними ініціаторами проведення різних свят. Також вересочани приймають активну участь у проведенні свят району та мають різні нагороди: грамоти, дипломи, сувеніри. У тому числі були нагороджені цінним подарунком «YAMAHA» у районі за культурний розвиток села.
Налагоджено місцеве врядування на чолі Тимошенко Катерини Володимирівни, та іншими працівниками сільської ради, які відповідають за порядок та благоустрій села. На даний час в селі проживає 1176 чоловік та 529 дворів.
На заключення хотілося б, щоб село Вересоч й надалі продовжувало свої традиції та наполегливо прогресувало у сучасному світі

Духовність


Душа тут вiдчуває Бога

«Є мiсця, де щедра Божа благодать, де душа вiдчуває Бога, починає любити його i прагне до нього. Людина поринає у спокiй, тишу, вiдчуває радiсть. Пiсля вiдвiдин цих мiсць для багатьох починається нове життя. Життя це, можливо, повне нових скорбот та спокус, але воно - в радiсть. Воно не закiнчується порогом смертi, а продовжується у вiчностi поряд iз творцем - джерелом радостi i любовi».
Так говорять про боговибране мiсце черницi Свято-Лаврентiївського жiночого монастиря, що у Вересочi.
Пророче мiсце

Вересоцьку дiльничну лiкарню побудували у 1964 роцi. I вже тодi був поголос, що один iз проектантiв iз Чернiгова, якого черницi називають зараз Анатолієм Григоровичем, вигукнув дивне: «Тут буде монастир!» А перед очима його промайнув образ храму. Цю реплiку тодi нiхто серйозно не сприйняв...
Через тридцять рокiв у похмурi 90-тi лiкарню закрили. Жорстока пустка, гниль i цвiль швидко поселилися у її стiнах, а на подвiр’ї загули бур’яни.
Куликiвська районна рада вiддала у 2001 роцi недiючi примiщення Українськiй Православнiй Церквi Московського Патріархату. До Вересочi приїхали протоiєрей Iоанн (Фесик) i черниця Нонна (Малая). Пiсля архипастирського благословення митрополита Антонiя почав народжуватися монастир. I тодi тiльки для всiх стали зрозумiлими пророчi, але довгi роки незрозумiлi слова схиархимандрита Никифора i архимандрита Феодосiя: «А се побачите, у Вересочах будет монастырь».
На початку

Народження Свято-Лаврентiївського монастиря почалося 14 травня 2001 року. У невеликiй хатинцi поселилися три матушки. Я пам’ятаю, як вони гостинно зустрiли мене як журналiста i пригостили духмяною гречаною кашею iз парним молоком. Дивився на їх добрi, свiтлi обличчя, i дещо похмурi стiни скромного обiйстя теж здавалися свiтлiшими.
Варення варили посеред двору на вогнищi, махали сапками на городi, власноруч ремонтували корпуси колишньої лiкарнi.
1 сiчня 2002 року у вiдремонтованому iгуменському будиночку iночий постриг був здiйснений владикою Амвросiєм, тодi ще вiкарним єпископом. А 10 серпня тут вiдслужили першу лiтургiю. 24 листопада 2002 року єпископ Амвросiй освятив домову церкву на честь преподобного Лаврентiя Чернiгiвсь-кого. 19 квiтня 2003 року у Свято-Троїцькому кафедральному соборi монахиню Нонну було возведено у чин iгуменiї.
День у молитвi i роботi

Щодня о 5.30 ранку мелодiйний дзвiночок скликає 16 черниць на загальну молитву, а потiм - на Божественну Лiтургiю. Пiсля служби i вранiшньої трапези сестри пiдходять до матушки iгуменiї i отримують кожна своє послушання. Молитвою починається, супроводжується i закiнчується навiть найменша справа - поклик до допомоги Божої, а потiм дяка за неї. А тодi Божi сестри, як бджiлки, трудяться у церквi, трапезнiй, просфiрнi, швейнiй, на городi та на невеликому пiдсобному господарствi. Одним iз найпочеснiших послушань в обителi є клiросне, бо батюшка Лаврентiй казав, що Мати Божа особливо любить пiвчих.
Закiнчується день вечiрнiм богослужiнням, читається Псалтир.
До святого мiсця усiм миром

До монастиря пiдведено газ, воду, ведеться будiвництво храму на честь Новодворської iкони Божої Матерi. Освячено хрест, закладено в основу камiнь i капсулу 20 жовтня 2007 року.
Це, дiйсно, святе мiсце, де з перших крокiв вiдчуваєш щось чисте у душi i яснiсть розуму. I недарма тут повторюють слова святителя Iгнатiя: «Взирая из тихого монастырского пристанища на житейское море, воздвизаемое бурею страстей, благодарю Тебя, Царю и Боже мой! Привел Ты меня в ограду святой обители»...










       
© КУЛИКІВСЬКА РАЙОННА РАДА, 2014