Пилип Орлик: гетьман у вигнанні та його політична спадщина

Пилип Орлик був генеральним писарем Івана Мазепи, а після поразки його союзників під Полтавою став гетьманом Війська Запорозького у вигнанні. Його обрали 1710 року, коли повернутися до управління козацькими землями прихильники Мазепи не могли. З ім’ям Орлика пов’язані «Договори і постанови» — політична угода про устрій Війська Запорозького та межі гетьманської влади. Його шлях допомагає зрозуміти, чим відрізнялися наміри козацької старшини від можливостей уряду в еміграції.

Пилип Орлик у козацькій адміністрації

Пилип Орлик здобув освіту в Києво-Могилянській академії. У 1702–1709 роках він обіймав посаду генерального писаря — одного з урядовців, які забезпечували роботу гетьманської адміністрації. Через канцелярію проходили листи й документи, потрібні для зв’язку гетьмана зі старшиною та зовнішніми партнерами. Тому посада вимагала не лише вміння складати тексти, а й розуміння політичних рішень.

Працюючи поруч із Іваном Мазепою, Орлик був залучений до справ гетьманського уряду, але не керував ним самостійно. Ця різниця важлива для оцінки його подальшої ролі: до обрання гетьманом він знав адміністрацію зсередини, а рішення ухвалював Мазепа. Служба дала Орликові досвід, який згодом знадобився для переговорів і підготовки політичних документів.

У 1708 році Мазепа перейшов на бік шведського короля Карла XII у війні проти Московської держави. Орлик залишився серед його прихильників. Після Полтавської битви цей вибір визначив і долю писаря: продовжити службу в попередній гетьманській адміністрації він уже не міг. Його подальша політична діяльність відбувалася поза землями, де працювала канцелярія Мазепи.

Так шлях Орлика до гетьманства почався не з командування військом. Він пройшов через посаду генерального писаря, співпрацю з Мазепою та участь у політичних справах старшини. Цим пояснюється увага Орлика до письмових домовленостей: обраний у вигнанні гетьман мав визначити відносини зі своїми прихильниками за відсутності сталої адміністрації на території Гетьманщини.

Як Орлика обрали гетьманом після Полтави

Полтавська битва 1709 року завершилася поразкою шведського війська та союзних йому сил Мазепи. Гетьман із частиною прибічників відступив до Бендер — міста на території Османської імперії. Там старшина опинилася поза землями, на яких раніше діяв гетьманський уряд. Після смерті Мазепи постало питання, хто представлятиме його прихильників надалі.

1. Поразка під Полтавою 1709 року позбавила Мазепу та його союзників можливості продовжувати боротьбу з попередніх позицій.
2. Відступ до Бендер переніс політичні рішення старшини за межі Гетьманщини.
3. Після смерті Івана Мазепи 1709 року його прибічникам знадобився новий гетьман.
4. У Бендерах 5 квітня 1710 року, за старим стилем, гетьманом обрали Пилипа Орлика.

Це було обрання в середовищі старшини та запорожців, які залишилися в еміграції, а не передача Орликові дієвого управління всією Гетьманщиною. Його титул означав політичне представництво прихильників Мазепи й намір відновити їхній вплив. Можливість розпоряджатися військом, збирати податки або призначати урядовців на козацьких землях від самого обрання не виникала.

Того ж 1710 року з обранням Орлика пов’язали укладення «Договорів і постанов». Хронологія тут має значення: спочатку поразка й відступ, потім смерть Мазепи, обрання наступника та письмове визначення умов його влади. Документ був відповіддю старшини на питання, як має діяти гетьман, якщо політичний задум удасться втілити.

Що закріпили «Договори і постанови»

«Договори і постанови прав і вольностей Війська Запорозького» уклали 1710 року після обрання Орлика в Бендерах. Документ складається з преамбули та 16 статей. Його сторонами були новообраний гетьман і представники козацької спільноти в еміграції. Це не біографічний маніфест Орлика: текст визначав правила, за якими гетьман мав діяти у відносинах зі старшиною та Військом Запорозьким.

Головна ідея угоди — обмежити одноосібні рішення гетьмана. Вона передбачала участь Генеральної ради в найважливіших справах; її належало скликати тричі на рік. Окремі положення стосувалися суду, скарбниці, православної церкви та захисту від зловживань урядовців. Ідеться про устрій козацького суспільства свого часу, а не про перелік прав громадянина в сучасному значенні.

За змістом «Договори і постанови» називають конституційним актом і першою українською Конституцією. Для точного розуміння потрібне уточнення: слово «конституція» тут описує історичний документ про засади влади. Воно не означає, що акт став загальнодіючим основним законом незалежної держави. Орлик перебував у вигнанні й не мав змоги забезпечити виконання всіх його положень на землях Гетьманщини.

«Коли читаєте політичний документ, відділяйте записане правило від доказів того, що воно діяло. Це допомагає оцінити задум авторів без перебільшення його результатів». — Уляна Журавель, редакторка

Порівнювати угоду із сучасними конституціями лише за назвою було б неточно. Генеральна рада представляла козацьке політичне середовище, а не всіх жителів на засадах загального виборчого права. Водночас вимога радитися з нею, розмежування військового й особистого скарбу та визначення судових повноважень показують, які зловживання укладачі прагнули обмежити.

Статус документа має дві сторони. Як політична угода гетьмана зі старшиною він засвідчує конкретну програму устрою Війська Запорозького. Як свідчення повсякденного управління всією Гетьманщиною його використовувати не можна: текст повідомляє, що сторони домовилися встановити, але сам по собі не доводить виконання кожної статті.

Політична діяльність Орлика у вигнанні

Після обрання Орлик намагався здобути підтримку для повернення козацьких сил на українські землі. Його становище відрізнялося від становища гетьмана з дієвою адміністрацією: він мусив домовлятися із зовнішніми союзниками, а не спиратися на сталий контроль над територією. У дипломатичних планах Орлика важливе місце посідали Швеція, Османська імперія та Кримське ханство.

Його діяльність у вигнанні мала кілька напрямів:

• переговори з державами, підтримка яких могла змінити становище прихильників Мазепи;
• звернення до козацької старшини та запорожців, що підтримували обраного гетьмана;
• спроби поєднати дипломатичні домовленості з військовими діями.

Ці напрями вимагали різних ресурсів. Листування дозволяло викласти політичну позицію Орлика, але не давало йому контролю над містами чи установами. Для походу були потрібні союзні війська; для тривалого управління — можливість утримати територію після їхнього відходу.

У 1711 році Орлик здійснив похід на Правобережну Україну за участю союзних сил, зокрема татарських. Похід не привів до тривалого відновлення його влади на українських землях. Цей результат показує межу між дипломатичною підтримкою, окремою військовою кампанією та щоденною роботою гетьманського уряду.

Орлик зберігав титул гетьмана у вигнанні від обрання 1710 року до смерті 1742 року. Він помер у Яссах, у Молдавському князівстві. Тривалість гетьманства свідчить про сталість його політичних претензій, але не про безперервне управління Гетьманщиною. Оцінювати цей період слід за переговорами, документами та походами, відрізняючи їх від територіальної влади.

«У вигнанні політичний діяч зберігає мету, але змушений шукати засоби поза власною адміністрацією. Тому оцінюйте не лише проголошену мету, а й те, чого вдалося досягти». — Уляна Журавель, редакторка

Як оцінювати політичну спадщину Орлика

Служба генеральним писарем у 1702–1709 роках пояснює адміністративний досвід Орлика. Обрання в Бендерах 1710 року пояснює його титул, а «Договори і постанови» — уявлення старшини про обмежену правилами гетьманську владу. Жоден із цих фактів окремо не підтверджує, що положення угоди діяли на всій території Гетьманщини.

Значення Орлика для історії козацького державотворення полягає і в сформульованій програмі, і в спробах здобути для неї політичну опору. Щоб оцінити його роль у контексті інших історичних постатей України, порівняйте письмові задуми з доступними кожному діячеві засобами їх утілення. Для Орлика таким випробуванням стали десятиліття вигнання.